Читати книгу - "Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії"

В Україні, як у Великому князівстві Російському (Руському), був би припинений процес окатоличення, при цьому тривало б ополячення і, ширше, — європеїзація. Розвивалися б інститути. Україна мала б істотно меншу територію, ніж зараз, але набагато монолітніше населення. Як не дивно, в України при такому розкладі було б набагато більше шансів мати в своєму складі Крим, причому з цілком лояльним населенням. Зазіхання з боку як Польщі, так і зовнішніх сил припинялися б силами війська Запорозького, чисельність якого за Гадяцьким договором встановлювалася в кількості 60 тисяч. Якщо підсумувати, то мені видається, що на цьому етапі то був би найбільш сприятливий для України варіант розвитку.

У 1861 році до Львова прибув перший потяг з Відня. Через 8 років почалося регулярне залізничне спілкування між Курськом і Харковом. Ці дві події символізують два вектори розвитку України й досі.

Насправді ці вектори були й раніше. Річ Посполита і Московське царство, а до того — Литва і Орда. У цьому контексті символічного сенсу набуває дискусія (яка розгортається, втім, виключно всередині мене) про те, хто такі волхви — кельти чи тюрки. Я вважаю, що тюрки. Чи означає це, що «болгарський» слід прирік Україну на вічне перебування в Азії, точніше, в Євразії? Зовсім ні. Адже змогли ті самі болгари перебратися з азіатських просторів у ближню (з боку Азії), але все ж Європу. І століття турецького панування не завадили (взагалі-то завадили, але, тим не менш, Болгарія сьогодні в Євросоюзі). І мадяри перебралися, і навіть деякі хозари.

Але Україна все ніяк не наважиться порвати з Євразією, остаточно розвернутися в бік Європи.

Власне, все, що відбувалося під час «другого Майдану» і після нього, так чи інакше пов’язано зі спробами розірвати сіті євразійства, вирватися з «обіймів» імперії і, як відповідна реакція — не дати цьому статися, залишити Україну, як мінімум, там, де вона знаходиться й дотепер — між Європою і Євразією.

Багато в чому небажання Європи бачити нас у своїх рядах — наша власна вина: корупція, відсутність реформ, бідність. Одвічний доважок антицінностей.

Як написала десь у 2005-му році, після перемоги у нас «помаранчевої революції», одна британська газета: хотілося б бачити в Євросоюзі Норвегію і Швейцарію, а просяться Україна і Туреччина. Так що справа за дріб’язком — потрібно стати, як Швейцарія. Пам’ятаю, колишній президент Леонід Кравчук розмріявся про Україну як про Карпатську Швейцарію…

А поки вакансія відкрита тільки в Євразії. «Парадокс Євразійського союзу полягає в тому, що його основна мета — не Євразія. Головний об’єкт жадання — Україна», — написав головний редактор журналу «Росія в глобальній політиці» Федір Лук’янов у статті «Імперія навпаки» (17 листопада 2011 року, Gazeta.ru).

Але що таке — ця Євразія, чи є вона насправді, і яке відношення до неї маємо ми?

Що таке Європа і що таке Азія, думаю, ні у кого питань не викликає. За логікою, Євразія — це те, що, начебто, і не Європа, але і не Азія. Ну, наприклад, Туреччина. Не Європа. Очевидно, що ні. Навіть якщо увійде до Європейського союзу. Але це навряд. Але і не Азія. Начебто. І суть не в ісламі. Іслам і в Європі є. І в Африці. А Азія, взагалі-то, це і буддизм, і конфуціанство, та й індуїзм. Це так, мимохідь. Так що справа не в ісламі.

Взагалі, Туреччина, вірніше, її територія, — одна з колисок європейської цивілізації, Середземномор’я, так би мовити. Саме на території сучасної Туреччини активно поширювалося християнство на перших порах: через Туреччину пролягали маршрути подорожей апостола Павла, там знаходилися сім церков Апокаліпсису. Галати, до яких звернуто одне з послань Павла (насправді, одне з чотирьох, які незаперечно належать апостолові), також мешкали в турецькій місцевості.

А ще Євразія — це весь Кавказ.

Азербайджан — зрозуміло, горнеться до Туреччини, навіть тезу визначили: один народ, дві держави.

Вірменія, ясна річ, не горнеться. Ні до Туреччини, ні до Азербайджану. До Грузії, незважаючи на християнську спорідненість у мусульманському оточенні, теж не горнеться. А недавно найвідоміший вірменин на просторах Євразії — Армен Джигарханян — ошелешив, заявивши, що у Вірменії могло б бути менше проблем, якби країна була мусульманською. («Чимало мудрих і великих вірмен вважають однією з найтрагічніших помилок свого народу те, що, прийнявши півтори тисячі років тому християнство, він відпав від мусульманського світу». «Бульвар Гордона», 28 жовтня 2008 року.) І не важливо, що Вірменія прийняла християнство до того, як іслам взагалі зародився як релігія — думка абсолютно ясна: для Вірменії ментально ближчими є мусульманські країни, що її оточують — та ж Туреччина, а також Іран.

Інший приклад — Грузія. Тут в міру авторитарний (східний) політичний режим уживається з украй ліберальною економікою. Притчею во язицех стала перемога над корупцією — принаймні, на низовому рівні (а на верхньому рівні вона і в США є — називається лоббізм). Але те, що в Грузії, яка за часів СРСР була синонімом хабарництва, вдалося це хабарництво викоренити, вже само по собі є феноменальним досягненням (в Грузії змінилася влада, і є побоювання, що всі досягнення Міхеїла Саакашвілі, нехай досить спірні, як і сама його особистість, будуть демонтовані, а жаль).

Туреччина сьогодні є однією з країн, що найбільш динамічно розвиваються, в якій велику частину 77-мільйонного населення становить молодь. За прогнозами,