Читати книгу - "Зорчина пісня"

— Заєць! — не стримавшись, урвав Петруся Кузьмін.— Забув, з ким розмовляєш?!

— Я нічого не забув,— гнівно відказав Петрусь і сів. Щоки і шия в нього почервоніли.

Запала ніякова тиша, і в цій тиші якось особливо спокійно пролунав голос Анки Чистової:

— Навіщо ж тоді ви звернення нам читали? Хіба ми не зможемо, не шкодуючи ні сил, ні здоров'я, працювати й навчатися?

— Ну, це ти занадто! — обізвався хтось несміло.

І тут же схопилася з місця Галка Ляхова.

— Ти чому, Чистова, за інших розписуєшся?

— Мовчи,— спробувала втримати її Зорка.

— Чому це я повинна мовчати? Що, мене вже позбавлено права голосу? Працювати зараз треба, вчитися ми ще встигнемо.

— Правильно! — підхопив Генько.

— Ляхова! Припини демагогію! — Кузьмін ступив крок до Галки, але Микола Іванович заспокійливо підніс руку вгору.

— Стривайте, Степане Федоровичу, розв'язується важливе питання. Нехай говорять.

— Нумо, Лях, не бійся! — підохотив Галку Петрусь.

— А я й не боюся! Я ніякої роботи не боюся. Я для фронту що завгодно зроблю, але ще й учитися на додачу не згодна. І край! Не той час! Схопиш «погано» — знову в калоші сидіти? Анці що, вона й так відмінниця, для неї, хоч працюй — не працюй, байдуже. А я ось по саме горло маю ваших калош!

Останні Галчині слова потонули в загальному реготі.

Зорка схилилася до Анки:

— Чому вони сміються?

— У нас газета виходила; хто схопить «погано», того в калоші малювали або верхи на ракові... Галка з калош не вилазила.

— Що, Лях, силоньки бракує? — сміючись, запитав Сашко.

— Не твій клопіт! — самолюбно відповіла Галка.

— Як це «не твій клопіт»? А чий же це клопіт? Хлопці, дівчата, це наш клопіт чи не наш?

— Наш! — залементували діти.

Анка Чистова звелася, поправила косинку, підійшла до Галки.

— Ну, то ось, із навчання я беру Ляхову на буксир! Коли вона схопить «погано», саджайте мене разом з нею в калошу!

— Правильно, Чистова, молодець!

— Знаєш що, Чистова? — остаточно розізлилася Галка.— Гадаєш, тільки в твоїй голові мозок, а в інших тирса? Гадаєш, тільки ти така свідома? Я, коли захочу, не гірше за тебе працювати і вчитися буду. Затямила?

І сіла, ні на кого й не глянувши.

Петрусь підхопився, почав гатити кулаком по столі.

— Хлопці, голосуємо резолюцію?

— А навіщо голосувати? Всі «за»!

— Оце-то по-нашому, по-військовому! — схвально прогув Кузьмін.— Чуєте, Миколо Івановичу?

Микола Іванович не відповів. Якусь мить він стояв, схиливши сиву голову, потім поважно, без тіні усмішки подивився в очікуючі очі дитбудинківців.

— Ну, діти, самі зголосилися, так, будьте ласкаві, потім не хникайте. Завтра о шостій нуль-нуль ранку ми приступаємо до виконання важливого бойового завдання! Збиратимемо бавовник!

Петрусь осміхнувся, покрутив обстриженою головою.

— Ой, і хитрун же ви, Миколо Івановичу! Чому ж одразу не сказали? Гадали, скиснемо працювати й вчитися?

— Ти помиляєшся, Петрусю, я знав, що ви не скиснете. В усякому разі, старші. Та вас небагато. Більшості — від десяти до дванадцяти років. На це не можна не зважати. Але ваша допомога дуже потрібна фронтові. Отож, щоб успішно виконати це завдання, ми з Степаном Федоровичем вирішили поділити вас на два загони. Перший загін — хлопці. Командир загону Бабатай Тайменов, комісар — Сашко Дмитрієв... Бабатай, ти згоден?

Бабатай підвівся і поважно кивнув — згоден.

— Чому Бабатай? — здивувалися хлопці.

— Бабатай добре знає місцеві умови. Другий загін — дівчатка. Командир Рахія Утемисова, комісар... Ляхова Галя.

Рахія залилася рум'янцем і сховала обличчя в долонях.

Галка отетеріло витріщилася на Миколу Івановича, не тямлячи, сміється він з неї чи каже серйозно. Та вже за кілька секунд, пересвідчившись, що Микола Іванович не сміється, Галка отямилася, набрала поважного вигляду і лукаво підморгнула Анці.

— Комісаре... а як же калоші? — шепнула Анка.

— Будь спок,— чинно відповіла Галка.

Наталя сиділа приголомшена й розгублено дивилася на Кузьміна. Старший вихователь насупився. Видно, призначення Галки і йому було несподіванкою.

— Завтра неділя,— вів далі Микола Іванович,— у понеділок почнуться заняття