Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

— Хіба він аж такий популярний?

— Моя дружина прочитала усі його книжки, — відповів він так, ніби це мало все пояснити.

— Коли приходить поїзд із Берліна? Я чекаю на когось.

Портьє подивився на неї з підозрою і назвав годину.

Кімната була погана. Два високих вікна виходили на центральну вулицю. На підвіконні сиділи голуби.

Вона вмилася і витерла обличчя шорстким рушником. Поміняла блузку. Розчесала волосся, а потім почала старанно його заколювати перед дзеркалом. Дзеркало висіло трохи зависоко; вона бачила лише свої очі й чоло. Розтерла пальцем парфуми по шкірі. Подумала, що має ще багато часу, що могла би вийти і потинятися вулицями. Щось купити. Залишити свій відбиток у склі вітрин, вияснити сумнівні розміри риночка. Випити лимонаду десь під дашком. Вона одягла капелюха і раптом передумала виходити. Лягла в усьому, з парасолькою в руках на застелене ліжко, горілиць. Маленькі тріщини на стелі подавали їй знаки якимось таємничим письмом.

Цілими днями вони гуляли містом. Венеція була спекотною, розм'яклою. Канали смерділи. Вони ловили себе на тому, що весь час приспішують крок — мабуть, виглядали так, наче кудись спішать. «Ах, чого ми так біжимо», стримували вони себе. Вибухали сміхом. Ішлося більше про те, щоби під час прогулянки торкнулися їхні долоні, щоби притулитися плечима, щоби вітер оповив їх раптом їхніми ж запахами. Щоби тінь того другого отерлася об ноги. Не дивлячись на себе, ідучи опліч, вони спостерігали одне за одним. Як це можливо? Він майже весь час розповідав їй про свою родину. Її це дивувало, бо сама вона нічого не могла би розказати йому на цю тему. А він говорив і говорив, ніби мусив переконати її, що існує, що несе в генах якихось ганзейських купців, їхніх вимучених пологами дружин, їхніх дітей, грізних вусатих підприємців. Час позначав людьми. Може, в цьому і полягає, що людина стає письменником. Він пам'ятав їхні імена і смішні висловлювання, пам'ятав їхні помилки й дивні звички. Милосердно додавав кожному якусь характеристику. Вона не вірила йому, це неможливо, щоб усі були цікавими. Це суперечить логіці. Світ складається з натовпу і небагатьох окремих одиниць, небагатьох, так вона думала. Для неї люди були, як хвиля, недиференційовані, за винятком тих, яких кохаєш. Не можна кохати всіх.

Коли сідали десь на хвилинку, в кафе, в шезлонгу на пустому пляжі, на дошках молу, тоді нарешті зустрічалися їхні погляди. Важко було щось говорити. Вона хотіла тулитися до нього. Шкірою відчувала кожен його погляд. Ті ясні блакитні очі були безсоромними.

Вечори, коли сиділи разом з іншими на терасі, що виходила в лагуну. Жовте у світлі ламп листя дерев витворювало ілюзію якихось несподіваних міських хащів. Ті приятелі, спільні знайомі, веселий, пліткуючий тлум — вони були островом, до якого ми ненадовго пристали, щоби відчути твердий ґрунт під ногами, але нас усе ж цікавить тільки плавання.

Дім, схований у лопухах. Відгороджений високим парканом. Вона скрадається до нього, знає, що він там є. Тільки побачити його. Раптом усвідомлює, що вона гола, скаче з дороги в лопухи. Продирається через них у напрямку саду, від тилу. Тепер бачить освітлені вікна салону. Якийсь прийом. За шибою походжають люди з келишками в руках. Їхні вуста рухаються у тиші скла. Ця жінка, ця гарна жінка у синьому, це його дружина. Роздає усмішки; як же добре дає собі раду. Лопухи стають гострими й колючими. Його немає там, у тім акваріумнім салоні. Його немає.

Вона раптово стямилася. Капелюх боляче муляв їй шию. Підвелася і подивилася в дзеркало — очі злегка припухли, сльозилися. Вже час.

Алленштайн, дві вулиці навхрест, замок, ратуша і вчорашня мода на вулицях. Тут кожна історія повинна початися на вокзалі. Тут не можна жити, сюди можна тільки приїздити. Прусський порядок і азійська меланхолія. Ледь відчутний запах води. Вона замовила каву, коли годинник пробив третю — зараз у кімнаті дітей сієста. Вона раптом затужила за їхнім запахом — чому волосся дітей завжди пахне вітром? Кельнер узяв гроші, подивившись на неї зацікавлено, майже грайливо. Поволі рушила в напрямку вокзалу. І раптом увесь її спокій де й подівся. Серце почало ритмічно прискорюватись. Вона відчула себе якоюсь двовимірною, наче не існувала поза цією хвилиною, наче не мала ніякого минулого ані майбутнього. Жінка, яка іде в напрямку вокзалу, нічого більше.

Перон був досить пустий — якийсь молодик із букетом квітів, жінка з двома дітьми, подорожній на лавці, з ґатунку тих, які завжди спізнюються, яких поїзди оминають здалека. Одразу за нею увійшла групка людей. Чоловіки, поважні, трохи опасисті, один в окулярах у тоненькій оправі, другий у прекрасно пошитому чорному костюмі і з моноклем в оці (майже як із похоронного бюро, подумала, дивлячись на нього). Третій і четвертий — без властивостей. Це повинні бути вони. Представники культурних товариств Алленштайна, чекають на приїзд письменника. Потім прийшла величенька група молоді. Місце несподівано змінило вигляд, стало рухливим, гамірним. Це що, виїзд на маївку, чи оголошено вихідний день у прусських школах? Старший учитель марно намагався відновити порядок.

Як дивно — він плакав, коли вони розлучалися у Венеції. Тримав її за руку, а на отих його холодних блакитних очах блищали сльози. Сказав: «Яка дурниця, плакати, ми ж побачимось». Вона подумала, що він мав би їй освідчитись; він був такий традиційний. «Яка дурниця, освідчуватись, ми ж і так будемо разом», — лунало в її голові. Інша можливість була тоді просто неймовірною.

Потім вона зрозуміла, що плакав він над собою. «Я написав Тобі чотири листи, — згадував в отому п'ятому, — але не вислав