Читати книгу - "Земля Георгія"

Нема чого тут за десять метрів цілитися, машину стопувати, а потім горлати в матюгальник усяке. Наче в школі не вчився. Либонь не на балкері. Але бухтіти в марлечку — це наше право. Бухтиш, але ж виконуєш і з порадами своїми до капітана ж не лізеш. Та й на нормального, без отих «перепрошую-посуньтеся», судноводія став наш Палич більше схожим. Воно й не дивно: ми засмагаємо собі третій тиждень, Кукла жаб у навколишніх калюжах ганяє, а Мастер кожен світловий день по ОМОНах, афганцях, злодіях в законі та іншій владі мотається.

У контррозвідці йому гранату подарували, на майбутнє. ОМОН був тбіліський, батумська влада його не жалувала. Злодії в законі від справ відійшли. Який закон? Бєспрєдєл настав у Батумі. Зібрав нас Мастер, мовляв, так і так, будемо документи всім нові купляти. Гроші поки цілі. Ну, доведеться ще хіба місяць без зарплатні, народ, перекантуватися. А інакше з цього Батумі нам не піти.

— Без грошей, так без грошей, — погодились ми. А що робити?

* * *

Я взагалі-то на ПТСі нашому був свіжою людиною. Не команда — а м’ясне асорті в тазику для гоління.

Родіон (він же Радик) — цей з техфлоту. Мілини від Усть-Дунайська до Туапсе він не просто знав, він їх насипав. Кажуть, саме його шаланда присипала той підводний човен на ґрунті під Затокою. Не довезли пісок до району звалища ґрунту, висипали одразу за підхідним каналом. Та які шаланди полниє кефалі?! Шаланда — це баржа така самохідна з люками в днищі. Пісок від землечерпалок у море на глибину відвозить. А ви що подумали? Кубанська фракція (боцман, кандей і другий матрос) потрапила на 93-ій з «Востока». Проміняли двістіметрове шило на наш обмилочок. «Восток» — річ тонка. Одних бабів в екіпажі — під шість сотень. Боти роз’їзні — якраз завбільшки з наш «тазик для гоління». По одинадцять місяців у рейсі — і грошей не платять. Тут не тільки на «тазик», на «тузик» (на човник, по-вашому) втечеш.

Кубанці взагалі — народ цікавий, кавказьких звичаїв. Сьогодні морди в юшку одне одному поб’ють, завтра — знову кунаки. Шаблею махати їм по Менделю й Моргану заповідано.

— А що, єсауле, може, здря ми вчора студентів в капусту порубали?

— Може, й так. А втім — нехай не плошають.

Особливо в Скользькому Мендель не прорахувався. Він мені одразу заявив, що був би він на тій вахті… Хоча, коли документи нам назад принесли, за шаблюкою фамільною щось не шибко тягнувся.

Мене тільки по першому рейсу трійця кубанська ця напружувала. Свіжа людина я був на «дев’яносто третьому». Дід Вітька (стармех, по-вашому) — цей вже з душком. Одразу мені сказав:

— Пашо, випивайте і закусюйте. Нехай вас не хвилює цих кубанських дурниць.

Дід Вітька був з корінних. З Молдаванки. Дитинство у дворі з засохлим фонтаном, юність на танцювальній клітці біля бурси техфлотівської. І ніс йому за боксерським фасоном там само підрихтували. В рибачки-колгоспники він потрапив уже з верхньою освітою. На жаль, штатний причал морського буксира-рятувальника «Титан», без відриву від якого Дід здобував вищу освіту, розташувався в небезпечній близькості з причалом винбази, куди возили вино танкерами з Болгарії, а все, що у трубах та насосах залишалося… Життя колгоспне привчило його не сотворити з судноводія кумира. Так, на «дев’яносто третьому» машина відпрацьовувала назад не одразу по команді з містка, а після Дідового контрольного стуку ногою об палубу в районі тридцять сьомого шпангоута. Це в моряків так заведено, вони номери шпангоутів білими циферками на палубі пишуть, щоб орієнтуватися при тривогах, де пробоїна чи де горить. Тридцять сьомий — якраз над головою вахтового механіка виходило. Дизелі свої Дід любив більше за бортів. За борти нехай старпом думає, перш ніж на швартовці з «повного вперед» на «повний назад» перекидати. Який дизель це витримає?

Третім механіком у Діда Вітьки був мічман Панін. Однокашник Діда по техфлоту, якого колись занесло на військовий флот, мовчун та інтернаціоналіст. Про його ставлення до того, що відбувається на палубі «дев’яносто третього», здогадуватися доводилося за інтонацією, з якою він вимовляв своє звичайне: «Ну, ось…». А інтернаціоналістом він був тому, що в будь-якій країні Чорного моря його з готовністю визнавали аборигеном: болгарином, румуном, турком, грузином. І намагалися спілкуватися з ним рідною мовою.

Про мене воду в ступі товкти нічого. Херсонська мореходка. Вилетів з третього курсу. Восьма тихоокеанська ескадра. Югриброзвідка керченська. Рудовози «ріка-море» (ріка-горе) херсонські. І пасажирчик маленький Ялта-Синоп. Кожного тижня двічі.

Всі начебто. Хоча ні, Куклу забув. Водолазку дворянської крові нашу. Єдину баришню на борту. Не собака, а дзвіночок. Спробуй тільки хто чужий на трап сунутися. Своїх же визначала Кукла за обіднім столом. Якщо за стіл у салоні когось запросили — значить свій. І пам’ятала довго. Я роки через півтора, на іншому пароплаві, в Горбатова, зустрів її несподівано. Впізнала, сучка. Дзявкнула для годиться спросоння, а потім аж завищала з радощів, хвостом ледь не прибила й лизатися полізла. Ми ж з нею після того нальоту неначе як родичі стали. І їй дісталося, коли мене захищати кинулася.

Цуцики від Кукли в нашому порту користувалися постійним попитом. Але і пропозиція не примушувала на себе чекати: гуляща була псина.

Олег Павлович казав, що в Бургасі йому довелося повертатися за Куклою від самого приймального буя. Загуляла баришня. Агент по радіо вже викликав. І знала ж, сучка, до кого кинутися зі своїми жіночими бідами. Посміявся болгарин, але навіть по «вокі-токі» на тридцять третьому каналі дав їй погавкати. Як тут не повернутися? Горбатов, як старпом, бурчав, правда, що Кукла взагалі — предмет контрабанди, завезена до братської Болгарії без належних санітарних паперів, і пахне все це міжнародним скандалом і штрафом. І в наступний прихід в Іллічівськ Палич оформив Куклі санпаспорт і щеплення… Але це вже з легенд «дев’яносто