Читати книгу - "Стійкий принц. Дама-примара"

Красувався зелен луг, Цвів жасмин, росли гвоздики. Я забулась уві сні На квітчастім ложі, поки Шарудіння листя й кроки У могильній тишині Не почулися мені. Бачу я – якась старуха Підійшла: була вона Хирна, зморщена, страшна, Виродлива, недолуга, І в очах нестерпна туга. Чимсь подібна до звірини, Все в ній – постать і чоло — Наче різьблене було Зі старої деревини: Не людина – тінь людини. Сумно і спокійно так (Це, Мулею, кепський знак) За руку мене вхопила: Вирватись було несила З пазурів її ніяк, Бо від дотику її Неслухняним стало тіло, Серце враз заціпеніло, А вона слова страшні Стала мимрити мені. З віщувань тих розібрати Я зуміла: «Ти страждати Будеш в світі без кінця. Юна врода за мерця Викупом повинна стати». Від пророцтва ледь жива, Я воліла б вмерти краще, Ніж терзатися нізащо Й думати, коли, бува, Справдяться її слова. І тепер я жду кінця, Мученицького вінця: О лиха моя годино! Стати викупом повинна Юна врода за мерця!

(Іде.)

Мулей

Це злощасне віщування Поясню охоче я: Доля в нім лиха моя І мої поневіряння. Скоро руку без вагання Таруданту вручиш ти. Я не в силах це знести І загину у двобої Перш, ніж іншому з тобою Я до шлюбу дам піти. Бачити тебе жоною Супротивника – о, ні! — Краще смерть, повір мені. Хай моє життя ціною І розплатою страшною Буде за любов незмінну: Ти з ним підеш до вінця, Я від ревнощів загину — Викупом в лиху годину