Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

— Петко помер. Ти — їдеш. Що буде зі мною?

Сивий чоловік гладив її біляве волосся, заспокоював:

— Не плач, дівчинко. Поїдеш і ти незабаром. Всі повернуться додому, кого фашисти силою вивезли. Потерпи трохи.

Плакав і Юра і не соромився своїх хлопчачих сліз. Йому було дуже гірко і боляче, що Марта лишається. А коли вже поїзд дав гудок, Юра вперше в своєму житті обняв дівчинку, притулився обличчям до її льняних кучерів і поцілував у щоку.

Він не знав, що ще можна зробити для Марти. Але раптом швидко вихопив з кишені фотокарточку, яку так старанно беріг протягом усіх цих страшних років, і поклав їй у долоню.

— Що ти, Юрек? — аж навіть трохи злякано скрикнула Марта. — Карточка така ж дорога для тебе!

— Візьми… — благально глянув Юра дівчині в очі. — На згадку. Про все пережите. І не забувай мене.

Вона притиснула карточку до грудей обома руками. Мовчки, великими печальними очима дивилася вслід поїздові, що відходив. Юра навіки запам'ятав її невисоку струнку постать у курточці і вузеньких штанях до колін, з притиснутими до грудей руками, запам'ятав її великі, повні сліз і смутку очі.

Можна було б ще розповісти про зустріч Юри з своїми батьками — радісну, неповторну, та на цьому й поставити останню крапку.

Але нещодавно сталася подія, так тісно пов'язана з подіями цієї повісті, що про неї не можна не розказати.

Юру Любченка запросили у Комітет державної безпеки. Його прийняв немолодий полковник. Він довго й ретельно розпитував Юру про поневіряння під час війни у фашистській Німеччині, а потім витяг із шухляди фотокартку:

— Скажіть, будь ласка, вам знайоме оце обличчя??Юра глянув. Зблід.

Невже, невже він? Яким чином потрапило до полковника це фото? І що все це має означати?

— Це він! — скрикнув Юра, вглядаючись у холодні, білуваті, як у риби, очі. — Владислав Янчук. Я можу посвідчити.

Полковник посміхнувся задоволено, перепитав:

— Отже, таки пан Янчук?.. А він стверджує, що його звуть Рудольф Рейш.

— Як це — Рудольф Рейш! — аж із стільця схопився Юра. — Я ж його, клятого, впізнаю і через сто років! Але скажіть, якщо не секрет, звідки у вас це фото? І чому ця страшна людина знову нагадала про себе? Живий він чи його вже немає?

— Гаразд, — сказав полковник. — Зараз ви одержите відповідь на всі свої запитання.

Він взяв телефонну трубку:

— Приведіть сюди Рудольфа Рейша, тобто Владислава Янчука.

Серце в Юри мало не вискочить. Невже він справді знову побачить цю потвору, цього зрадника і ката? Як він потрапив сюди? Через стільки років!

Двері відчинилися, і Юра прикипів до них очима.

Янчук зайшов у супроводі молоденького лейтенанта, зупинився на порозі, тримаючи руки за спиною, черкнув поглядом по Юриному обличчі, але непомітно було, щоб у його очах щось змінилося.

— Сідайте, пане Рудольф Рейш, — сказав полковник. — Як вам спалося?

— Добре, — відповів Янчук своїм двоїстим голосом, від якого Юра мимоволі здригнувся.

— Вам знайомий цей юнак? — запитав полковник, показуючи на Юру.

— Я його не знаю. Вперше бачу, — відповів Янчук на диво спокійно.

— Так-таки і вперше? — біля очей у полковника зібралися хитруваті веселі зморщечки. — Юрій Любченко, підкажіть йому. Нагадайте про себе.

І тут тільки Владислав Янчук втратив спокій. Спершу відсахнувся назад, потім гойднувся до Юри.

— Ти?! — вирвалося з його горла.

— Я, пане Янчук. Це я, той самий «бегемот», «крокодил», «троглодит», над яким ви знущались, якого били і катували. — Юра був білий, і руки у нього тремтіли. — Чого ж це ви, пане Янчук, завітали до нас, на нашу землю, з якої так тікали і яку так ненавидите? Чого це ви залишили свою Німеччину?

— Пан Рейш-Янчук прибув сюди як турист, — відповів за Янчука полковник. — Його дуже цікавили наші воєнні об'єкти. Кілька плівок нафотографував.

— А-а… — тільки й протяг здивовано Юра. — Шпигун?

— Авжеж. Зрадники тільки цим і кінчають. Виведіть його, — кивнув полковник лейтенантові.

— Пробачте, що потурбували. Дякуємо вам, — сказав він Юрі на прощання.

А ще за кілька хвилин Юра йшов вулицею. Він поспішав додому, щоб написати про цю незвичайну подію своїй добрій подрузі Марті, артистці Празького цирку.

Як сповнилось мені сім років, мама взяла мене за руку і повела до школи.

Дорога ця — недовга, зо три квартали, але вона таки добре запам'яталась мені. Не подумайте, що, поки ми дійшли до школи, сталося щось надзвичайне. Просто запам'яталась тепла міцна мамина рука і безконечні зауваження:

— Левко, не вискакуй наперед!..

— Левко, не тягнися ззаду!..