Читати книгу - "Кримінальне право України. Загальна частина."

Теорія адекватної причинності. Виникла наприкінці XIX ст., причинний зв’язок між небезпечним діянням і злочинним наслідком мав визначатися на основі зіставлення даного діяння з іншими подібними в типових випадках діями. Там, де немає типового (адекватного) причинного зв’язку між діянням і наслідком, там відсутній і причинний зв’язок. Отже, за цією теорією, людина має відповідати лише за адекватні (типові) наслідки свого діяння. Серед прихильників даного теоретичного напряму не було єдності думок що тлумачення поняття «типова причина». Існувало два підходи щодо вирішення цього питання: об’єктивний — з точки зору загальножиттєвого досвіду середньої розважливої людини; і суб’єктивний — з точки зору усвідомлення типових явищ суб’єктом діяння.

Таким чином, питання про причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням і взаємопов’язаними з ним іншими чинниками та настанням шкідливих наслідків теорія адекватної причинності вирішує трьома шляхами: а) на підставі типових зв’язків, характерних для даної категорії подій; б) порівнянням даної категорії зв’язків з іншими подібними в типових випадках категоріями зв’язків; в) залежно від усвідомлення (сприйняття) типової причини діючою особою (злочинцем), яка мала відповідати загальножиттєвому досвіду середньої розважливої людини.

Теорія необхідного спричинення. Зародилася наприкінці XIX ст. у Німеччині і поширилася в кримінальному праві Росії, набувши ознак панівної теорії кримінального права колишнього Радянського Союзу. Теорія необхідного спричинення зберігає значення і нині в науці кримінального права країн СНД.

Питання про причинний зв’язок у кримінальному праві радянські криміналісти вирішували з основних принципів діалектичного матеріалізму, розглядаючи причинний зв’язок як об’єктивно існуючий між суспільно небезпечним діянням людини і певним злочинним наслідком. Джерелом цієї теорії є два критерії діалектичного матеріалізму — необхідність і випадковість. Під необхідністю розуміють вияв закономірності даного явища, закономірність внутрішньо властива певному явищу. Інакше кажучи, причинний зв’язок має місце тоді, коли одне явище за певних умов породжує як свій необхідний наслідок інше явище. Випадкові наслідки закономірно не випливають з даного явища. Випадкові наслідки даного діяння — це ті, які в певних конкретних умовах не були властиві вчиненому діянню, а настали під впливом його перетинання з іншою причиною (причинами).

Питання про юридично значимі критерії причинного зв’язку по-різному розглядається в юридичній літературі. Прихильники теорії необхідного спричинення виходять з того, що відмінність необхідності і випадковості як об’єктивних категорій слугує підставою для вирішення всієї проблеми причинності в праві, у тому числі в кримінальному. Це означає, що кримінальна відповідальність за суспільно небезпечні наслідки має наставати лише тоді, коли такі наслідки були необхідним, закономірним результатом вчиненого особою діяння, мали в ньому свою основу.

За теорією необхідного спричинення, кримінальна відповідальність за суспільно небезпечне діяння людини, яке стало причиною злочинного наслідку, настає за наявності певних умов, а саме: 1) суспільно небезпечне діяння має передувати злочинному наслідку за часом; 2) суспільно небезпечному діянню мають бути властиві неминучість чи реальна можливість настання шкідливого наслідку; 3) суспільно небезпечне діяння має бути причиною настання даного наслідку. Під причиною слід розуміти таке явище, яке закономірно, з внутрішньою необхідністю породжує інше явище — наслідок; 4) суспільно небезпечне діяння людини було безпосередньо пов’язане з діями іншої особи (осіб) або з іншими зовнішніми силами, використаними, спрямованими або зміненими людиною, що і зумовило кінцевий наслідок.

Одним із серйозних недоліків теорії необхідного спричинення є те, що її прихильники повністю відкидають, навіть визнають реакційними, а тому й ненауковими інші теорії причинності (хоч і використовують основні положення цих теорій), які існують у кримінальному праві багатьох держав.

Наприклад, в англосаксонському праві успішно застосовується теорія позитивізму, яка своє ставлення до дійсності будує на основі позитивного досвіду, експерименту та фактів На підставі цієї теорії вирішується багато питань причинного зв’язку між суспільно небезпечним діянням і злочинними наслідками в аналізі окремих конкретних злочинів, оскільки процес спричинення різних наслідків проходить по-різному. Положення теорії позитивізму успішно використовуються у прецедентному праві Великобританії.

Недоліком теорії необхідного спричинення можна назвати те, що в ній не визначено, в якому зв’язку перебувають необхідне і випадкове спричинення злочинного наслідку. Отже, доречним є твердження, що відповідальність за випадкові наслідки не повинна виключатися, оскільки для кримінального права не має значення, перебувають між собою діяння людини і пов’язані з ним наслідки в необхідних або випадкових зв’язках. Зазначимо, що кримінальна відповідальність за випадкові наслідки можлива, якщо особа передбачає такі наслідки.

Таким чином, розглянуто головні положення основних теорій причинності у кримінальному праві. Кожна з них більшою або меншою мірою має власні позитивні і негативні характеристики. Тому в аналізі конкретної події (двох зовсім однакових подій не існує) щодо причинного зв’язку суспільно небезпечного діяння і злочинних наслідків, яка найчастіше пов’язана з властивими лише їй умовами та обставинами, можуть бути використані окремі положення або критерії будь-якої з теорій кримінального права у практиці застосування кримінального закону в Україні.

Будь-яка поведінка людини пов’язана з певними зовнішніми обставинами: місцем, часом, способом виявлення поведінки та обстановкою, в якій вчиняються певні дії, у тому числі і злочин. У науці кримінального права ці обставини мають назву «факультативні ознаки» об’єктивної сторони складу злочину, а це означає, що вони можуть бути як обов’язковими, так і необов’язковими при встановленні певного складу злочину. Якщо місце, час, спосіб або обстановка вчинення злочину не виписані у статті кримінального закону, то вони не є обов’язковими ознаками такого складу злочину і не мають значення для кваліфікації.

Зазначимо, що і в цьому разі згадані вище обставини впливають на кримінальну відповідальність і враховуються судом як такі, що пом’якшують або обтяжують покарання (відповідно до ч. 1 ст. 66; пп. 10, 11 і 12 ст. 67).

Обставини, що аналізуються, стають обов’язковими ознаками об’єктивної сторони складу злочину лише тоді, коли вони зазначені в Кримінальному кодексі. В одному випадку ці обставини зазначені в законі як такі, що надають конкретному складу злочину більш тяжкого (кваліфікованого) виду (зокрема, ч. 2 ст. 194, ч.