Читати книгу - "Лабіринт біля моря"

Нуантель був, мабуть, щирим шанувальником античних творів, і стурбованість за їх долю, а також менш безкорисливі мотиви виразно проглядають у рапортах посла. «Оригінали заслуговують якнайбільше, щоб їх умістили в кабінетах чи галереях Його Королівської Милості, де вони би втішались опікою, якою Величність оточує мистецтво й знання […]; тоді б опинилися вони поза досяжністю зневаги й образ турків, котрі, щоб запобігти ідолопоклонству, гадають, що чинять річ, гідну похвали, відбиваючи скульптурам носи або інші фрагменти».

Рисунки, які зберігаються в течці й були виконані під час мандрівки Нуантеля, свідчать, що чимало статуй парфенонського фронтону були суттєво ушкоджені, проте, якщо так можна висловитися, головний скульптурний комплекс зберігся в цілості.

Через століття французьким послом у Константинополі став граф Шуазель-Гоф’є. Двадцятичотирирічним юнаком він здійснив було мандрівку до Греції, яку описав у голосній книжці Voyage pittoresque dans l’Empire ottoman, en Grèce…[37] Освічений гуманіст, член Академії Інскрипцій, пізніше Французької Академії, він мріяв, подібно до Нуантеля, щоб здобути для Франції колекцію грецьких скульптур. В Афінах діяв його агент Луї Фовель — консул, маляр і рисувальник. В одному з листів посол доручає Фовелеві здобути одну з каріатид Ерехтейону, а в іншому знову пише цілком відверто, щоб той не втрачав жодної нагоди вкрасти все, що тільки можна вкрасти. Ужинок цих спроб був, однак, дуже мізерний; хіба що одна метопа з фронтону, скинута бурею, перебуває тепер у Луврі.

Те, чого не вдалося здійснити французам, учинив чоловік, прізвище якого досі будить гнів у філоеллінів — Томас Брюс Елґін. Байрон сказав про нього з кусючою іронією: «Quod Gothi non fecerunt, Scotus fecit»[38]. Призначений у 1789 році англійським представником при Високій Порті, лорд Елґін узявся за справу перенесення скульптур Акрополя «в більш безпечне місце» з нечуваною енергією, мобілізувавши всі доступні політичні й фінансові засоби. Йому вдалося отримати дозвіл турецької влади на виготовлення гіпсових відливків, а також вивезення каменів із написами та певних дрібних фрагментів скульптур. Навколо Парфенону виростають риштовання. Два італійські архітектори, два фахівці з відливів (теж італійці) та російський маляр Фьодор Івановіч, званий не надто ввічливо «калмиком лорда Елґіна», а також десятки робітників під керівництвом маляра Люджієро, беруться до праці. Найбільш інтенсивний період припадає на 1801–1803 роки. Оті «кілька скульптур», про які йдеться в турецькому дозволі, можна нині побачити в лондонському Британському Музеї. Насправді це гігантська колекція, яка складається з дванадцяти великих фрагментів фронтону, п’ятнадцяти метоп і п’ятдесяти шести барельєфів фризу, на яких зображена панафінейська процесія.

Пригоди Елґіна могли б стати канвою захоплюючого роману: арешт лорда у Франції, втеча Люджієро після спалаху турецької війни, затоплення яхти, що везла безцінний вантаж, і видобування скульптур ловцями губок, врешті, багатолітні полеміки та дискусії в парламенті й у пресі, які розважають моральні, естетичні та фінансові аспекти всієї цієї афери. Лише в 1816 році англійський уряд закупив колекцію (Елгін зажадав за неї сто тридцять шість тисяч) за суму в сто тридцять п’ять тисяч фунтів стерлінгів. Сума величезна як на ті часи, і частина англійської преси не стримувала гніву, представляючи на сатиричних рисунках Джона Була в оточенні злиденної родини, яка волає: «Не купуй, татку, того каміння, дай нам хліба».

Вище ми сказали, що до уваги брали також естетичну вартість скульптур Фідія та його школи. Можна припускати, що, коли б мармурові скульптури, привезені лордом Елґіном, походили з елліністичної доби, англійський уряд не був би таким скупим.

Не бракувало також голосів ентузіастів, проте комісія, яка складалася з найвидатніших англійських митців того часу, оцінила твори Фідія та його школи як такі, що стоять дещо нижче Аполлона Бельведерського чи групи Лаокоона.

На межі XVIII й XIX століть у Греції з’явився новий тип туриста — романтичний пілігрим. Чимало рисунків зображають гордовитого юнака, одягнутого в чорну пелерину, котрий спирається на зламану колону і з меланхолією споглядає отару овець посеред мармурових руїн. «О Солоне! О Фемістокле! Командир чорних євнухів є господарем Афін і всіх інших міст Греції».

Цей вигук вирвався з уст Франсуа-Рене де Шатобріана. Автор Духу християнської віри під час своєї мандрівки з Парижа до Єрусалима (1806 рік) зупинився на один день у Спарті і на чотири дні — в Афінах. Не вдаючи з себе ні археолога, ні соціолога, ні мистецтвознавця, він залишив нам у своїй Itenéraire de Paris à Jérusalem[39] сторінки, які чудово представляють Афіни за кільканадцять років до кінця турецької неволі.

Ранній ранок. «[…] Афіни, Акрополь і рештки Парфенону забарвилися найпрекраснішим кольором квітки персика; скульптури Фідія, горизонтально поцілені золотим променем, оживилися; рух тіні зумовив, що барельєфи, здавалося б, рухаються на мармурі; вдалині море і Пірей були зовсім білими від світла; коринфський замок відбивав блиск нового дня; він блищав на західному небосхилі як скеля пурпуру й вогню».

Шатобріан не був усього лиш ловцем настроїв. У супроводі консула Фовеля — незрівняного знавця афінських старожитностей — він приїхав сюди, щоб отримати «чітке поняття про споруди, небо, сонце, перспективи, землю, море, ріки, ліси й гори Аттики». Його тішить, що йому вдалося скоригувати образ, який він носив у собі, наповнити його барвами, запахом і світлом.

Шатобріана насамперед чудує сила й гармонія Парфенону. Він дивується Іктінові, який зумів поєднати дорійську поважність із коринфською легкістю споруди, встановивши важкі колони без бази на трьох потужних сходинах стилобату, що дало храмові водночас спокій і леткість. Він слушно каже, що гармонія цілого є наслідком відчуття властивих стосунків архітектури й оточення, а також досконалості окремих частин.

Повідомлення Шатобріана, його точність, інтерес до технічних