Читати книгу - "Роман шукає"

Гоша-масажист не покинув свого ремесла, але тепер він уже був людиною, яку в спортивних газетах називали на ім’я й по батькові, Георгієм Георгійовичем, і всі знали, що йдеться про відомого масажиста уславленої футбольної команди вищої ліги, без якого команда не виїздила на жодну відповідальну зустріч. Він супроводжував команду, а Марія Іванівна супроводжувала чоловіка. Оце вже побачила світу! Вона говорила «на П’ятій авеню», чи «на Пігаль-пляс», чи «на площі Іспанії» так, як дехто говорить «на Житньому ринку» чи «на Куренівці».

Що то значить футбол! Навіть не можу собі уявити, з чого починали розмови люди, якщо, почувалися дещо незручно, в ті часи, коли про футбол не писали в центральних газетах.

Я почав з футболу, з турнірної таблиці, з шансів лідера, з прогнозів на найближчі ігри. Потім розповів про Вілину погоню на таксі за злочинцем, коли виявилось, що то не злочинець, а дружина, яка покинула чоловіка. Це завжди діяло на слухачів безвідмовно, хоч мені та пригода вже добряче остогидла. Нарешті показав Марії Іванівні фотографію, яку приніс із собою.

— Чому в нього заплющені очі? — з підозрою запитала Марія Іванівна.

Вилицювате її обличчя дивовижно вбереглося від усіх тих зморщок, що покраяли вид її чоловіка, і очі в цієї жінки дивилися за двох: вони були пильні й недовірливі.

— Та, — сказав я недбало, — цього чоловіка вже нема. Він помер.

— То що ж це ви — фотографію мерця нам принесли?

Я не розумів, чому не можна приносити до чиєїсь хати фотографію мерця, але про всяк випадок пробачився і спитав:

— Ви пам’ятаєте цього чоловіка?

— Ні, — рішуче сказала Марія Іванівна. — Ми його ніколи не бачили.

«Ми» вона вимовила так, ніби її чоловік колись міг його побачити.

— Ви помиляєтесь, — сказав я. — Це Петро Тимофійович Байрак. Він лежав у госпіталі, коли ви й ваш чоловік там працювали.

— Петро Байрак? — здивувалась і не повірила Марія Іванівна. — Ми з чоловіком добре його пам’ятаємо. Але він був зовсім інший. Може, це не його фотографія?

— Ні, це точно він.

— Його тут і рідна мама не впізнала б… То чого ви до нас? Його теж хтось убив?

Хто тут кого допитував?

— Ні, — терпляче сказав я, — він помер у лікарні.

— Це я того, — нарешті вибачилась Марія Іванівна, — що, коли все те сталося у госпіталі, нас довго тягали й допитували, чи не ми зарізали косою того… Юнкерса.

За весь цей час Георгій Георгійович не розтулив рота. Видно, Марія Іванівна звикла не тільки бачити, а й говорити за двох.

— А хто, ви вважаєте, це зробив? — спитав я.

— Не знаємо, — одказала Марія Іванівна і повела допит далі: — Що робив цей ваш Петро Тимофійович Байрак до того, як ви його сфотографували?

У мене вже почали з’являтися нові, досі не відомі мені звички. Оце б зараз аркушик паперу, то склав би я коробочку!

— Він працював диспетчером у тролейбусному парку. Хворів на запалення легенів, яке науково зветься пневмонією. Помер від недостатності мітрального клапана. Які у вас ще будуть запитання?

Марія Іванівна удала, що не помічає, а може, й справді не помітила моєї іронії.

— Про що ви хотіли у нас дізнатися?

— Де ваш син?

— До чого тут наш син? — аж наїжачилась Марія Іванівна.

— Маріє Іванівно, — сказав я, — пробачте за одвертість, але я не розумію, чому ви так вороже зустріли мої відвідини. І був би дуже вдячний, якби ви мені сказали про це. Може, я прийшов невчасно?

Про сліпого й зрячого не можна сказати, що вони перезирнулися, але, їй же богу, між Марією Іванівною й Георгієм Георгійовичем проскочила якась іскра.

— Вибачте, — вже зовсім іншим тоном сказала вона по паузі. — Але й справді, ви не зовсім вчасно. Зараз має прийти син, а нам не хотілося б, щоб він вас тут застав.

Я не спитав, чому саме, але вона, опустивши очі долу і ніяково, збуджено посміхаючись, сама розповіла про це.

Їхній син, Кость Георгійович (вона так його й називала — на ім’я та по батькові) був військовим льотчиком, полковником, сам уже мав двійко дітей, служив на Далекому Сході, а оце приїхав провідати батьків. Він досі не знав, що вони не рідні йому.

— А вам це відомо, — сказала Марія Іванівна. — Коли ви длубаєтесь у цій старій госпітальній справі, то вам уже все відомо. Після того клятого поранення в груди не могла я народити дитини., Воно, звичайно, як на погляд нормальної людини, тепер це все уже не має значення, і коли б син наш Кость Георгійович, — наголосила вона на «Георгійович», — про це дізнався, він так само любив би нас і нічого б не змінилося… може…

Вона все ж таки додала «може».

— Та якісь ми з Гошею не такі й оце боїмося. Ви людина ще молода, якийсь необережний натяк…

— Не буде натяків, — запевнив я. — І давайте нарешті порозуміємось: я з найглибшою повагою ставлюся до вас і до вашого чоловіка. Я прийшов до вас по допомогу. Звичайно, ви можете мені відмовити. Але…

І тут я знову розповів про теорію полковника Іванова щодо нерозкритих злочинів та про миш’як у Наполеоновому волоссі. Слухали мене з великим інтересом.

— Боже ж ти мій, — забідкалася Марія Іванівна. — І це ж треба було таке зробити з людиною… І як же він не чув, що там миш’як? Він же, мабуть, гіркий чи кислий… Ой-ой-ой!..

— Отже, так, — сказав Георгій Георгійович, і це я, здається, вперше почув його голос. — У вас із собою якийсь записничок є?