Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Ніколи ще мені такого не траплялося. Перший ведмідь несподівано вискочив на нас із-за скелі, — розповідав збуджений Юхансен. — Він упав за першим пострілом. Чудовий екземпляр, такий здоровенний. Залишили ми його і пішли далі шукати оленів. Нам залоскотало в ніздрях те м'ясо без запаху риб'ячого жиру. Але ж і чутливі ці звірі. Вбили тільки одного. Повернувся я назад, іду собі спокійно до ведмедя, щоб вительбушити його. Здалеку мені видалося, ніби він здригнувся. «Що за чортовиння?» — думаю собі. Для певності послав йому ще одну кулю. Вчить же нас Фрітьоф, що обережність ніколи не завадить. Отож приглядаюся уважно: ведмідь лежить нерухомий. Ну, все гаразд. З ножем у руці підходжу ближче, ладнаючись уже здирати шкуру. Дивлюсь і сам собі не вірю. Думав, що мені в очах двоїться. Перед самим моїм носом, за якихось тридцять кроків, лежить на боку один ведмідь, а поруч — другий. А що якби я ото не вистрілив і, хапнувши звіра за вухо, збудив його?

Свердруп уполював тільки лиса. Чвалав змучений і байдужий.

— Зате моя здобич при мені, а ви, може, ще тільки вихваляєтесь, — намагався він жартувати.

Проте Нансен не слухав його. Вже кілька хвилин він прислухався, зачувши якийсь новий, підозрілий звук. Раптом зірвався і побіг до моря. Кам'янистий пляж гудів під ударами хвиль, які своїм шумовинням сягали вже за човен, зіштовхуючи його з берега. Ще мить, і вони могли затягти його у відкрите море. Люди кинулися в крижану воду і ледве витяглії човен назад на берег. Продовольство, ковдри і куртки вже підхоплювала розгойдана хвиля.

«… Хліб, просякнутий солоною морською водою, — згадував Свердруп, — та щедро присипаний дрібним піском, був не дуже смачний, проте ми його стеребили до останньої крихти, а точніше було б сказати — до останньої галушки. Випотрошили здобич і занесли її частинами до човна, виливши з нього воду. Промерзли ми до кісток і зголодніли».

Човен мов стріла вимчав з малої затоки.

— Мало не вскочили в халепу, — зітхнув Хенріксен, налягаючи на весла.

— Не кажи «гоп», поки не перескочиш, — застеріг його Нансен.

— Невже Юелл не власкавить нас за це м'ясо додатковою чашкою какао? Як ви гадаєте?

— Гаряченького, такого, знаєте, щоб аж губи обпікало.

— А потім прямо на койку — і спати! Заслужили ж ми на відпочинок, — мріяли вголос мисливці.

«Я раптом відчув, — пише далі Свердруп у своїх спогадах, — що швидкість шлюпки якось дивно зменшується. Щодуху налягаю на весла, товариші теж гребуть з усіх сил, а човен ні з місця, мовби став на якір. Море кипить довкола. Фрітьоф, що сидів за стерном, також зауважив щось недобре. Він змінив напрямок, намагаючись півколом пройти відстань між берегом і «Фрамом». Але якась потужна течія весь час відносила нас назад, на скелі.

— Ану, хлопці, дружно! Раз, два, три! Раз, два-а, три-и-и!.. — гукає Фрітьоф.

Я бачу, він аж зблід.

Ми веслуємо з усіх сил. Здається, м'язи от-от лопнуть. А човен рухається повільно-повільно, мов прив'язаний. Вахтовий матрос на «Фрамі» спостеріг, що з нами діється щось негаразд, зчинив тривогу. З корабля нам викинули канат з поплавцем — нічого більше не могли зробити. Але відстань між нами і канатом не зменшувалася, хоч ми не могли вже перевести духу і трималися з останніх сил.

— Хлопці, вірьовка вже близько — за три корпуси човна. Дужче, разом!.. — кричить Фрітьоф.

— Два корпуси, півтора, один метр! — горлає він мов навіжений.

Я перелякався не на жарт. Завжди такий спокійний, урівноважений, Фрітьоф зараз був ніби сам не свій — щось страшенно нажахало його.

— Тримаю! — відгукнувся з носа Юхансен.

З полегкістю пускаємо весла. І раптом знову розпачливий крик:

— Канат порветься, веслувати далі! Веслувати!

Як заведені, ми знову затиснули на руків'ях задерев'янілі, намуляні до крові пальці. Не знаю, чи зібралися б ми на силі, якби нам у вухах не лунав тривожний голос Нансена:

— Натисніть, ще натисніть, хлопці!

Нарешті ми дісталися до борту, і товариші зустріли нас радісними вигуками. Але довго ще жоден з нас не мав сили вилізти по трапу на палубу.

Ми так і не збагнули, що сталося. Тільки Фрітьоф одразу зрозумів, що нас підхопила потужна течія Єнісею.

Ще б трохи — і був би нам каюк. Ми чудом уникли катастрофи».

Одначе не тільки «Оленячий острів», так назвали його полярники, був повен несподіванок. Море навколо нього також було якесь незвичайне.

З труби «Фрама» валили чорні клуби диму, машина працювала на повну потужність, вітрила надималися під натиском сильного вітру, а судно ледь рухалося.

— Хай йому дідько! Що за притичина? — не витримав Нансен, запитливо дивлячись на Свердрупа. — Тут же нема течії Єнісею, а щось гальмує.

— Звісно, не течія! Це мертва вода. Дуже рідкісне явище. Я читав про неї у навігаційних книгах. Мені й на думку не спадало, що доведеться на власній шкурі відчути її силу.

— Що ж воно таке? — нетерпеливився Нансен.

— Поглянь-но уважно, — почав пояснювати йому Свердруп, — тут уся поверхня моря покрита тоненьким шаром прісної річкової