Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

Юрію здалося, що обличчя інженера, освітлене вогнями ресторанного залу, викривляючись, розпливається перед очима. Потім на нього наче наповз аркуш листа із фабрики «Оріон», де згадувався головний інженер Божко.

— Облиш ти це діло, Юрку, — спокійно, наче доброзичливо вів Божко. — Давай по-хорошому розберемося… Мене просили побалакати з тобою. Ти ще не заліз глибоко в справу, нічого не встиг виявити. Та й не виявиш, до речі… Ніхто тобі не дорікатиме. Адже і у вашій роботі бувають невдачі. Тим більше, що ти працівник молодий, а тобі накинули явно безнадійне діло.

Гармаш мовчав. У голові закружляли спогади про їхнє випадкове курортне знайомство…

Мовчанка гнітила Божка, і він нервово постукував пальцями по бар'єру.

— Чи, може, ти хочеш втоптати в грязюку людей і мене з ними? Нащо це тобі?! — жалісливо продовжував він. — Згадай, колись я врятував тобі життя. Витяг з-під коліс вагона. І я не шкодую. Сподіваюсь — ти благородна людина… Закрий справу, не копайся більше. А за це я тобі обіцяю покінчити з усякими хибами, зав'язати, як кажуть… Адже головне завдання міліції не так ловити, як попереджати злочини. От вважай, що ти попередив. А я в свою чергу перед тобою в боргу не залишусь. Хочеш — візьму інженером на фабрику. Зробиш кар'єру. Можна й інакше тебе підтримати. Ти скільки одержуєш? Мізерію. Без штанів ходиш…

Юрій відчув, як стискаються його кулаки. Він нічого не міг з ними зробити, примусити пальці розпростатися, послабити м'язи. Його мало не затіпало від нестримної потреби вибухнути. Вдарити Божка в обличчя, вдарити з усієї сили, щоб під кулаком хруснули кістки, щоб розбити масні губи, щоб замовк цей рот!

Але мусив стриматися. Будь-що. І, не знаючи, куди вилити свій гнів, Юрій повернувся до бар'єра і до болю в кістках втиснувся кулаками в тверду деревину.

За кормою бігли золоті хвильки, погойдували ресторан і з легким дзюрчанням одна за одною губилися в чорному безмежжі ріки. У залі затихла музика, чувся лише брязкіт келихів, виделок і густий приглушений гомін голосів, схожий на шум бджолиного рою.

Лейтенант мовчав. Усі свої сили, всю свою волю мобілізував на одне: стриматися!

Зате в Божка нерви не витримали.

— Якщо не врятуєш мене, — заговорив він іншим тоном, — не пристанеш на це, завтра ж офіційно заявлю, що ти зі мною гуляв у Криму і гуляєш зараз, п'єш на мої гроші, які ви там у себе вважаєте нечесними. Тобі від цього не відкараскатися і пляму не змити ніколи… Та й мало що можна зробити, щоб зіпсувати біографію. Буду скаржитися, що ти зводиш зі мною особисті рахунки за яку-небудь дівчину… Ну, скажімо, за Інну. І тебе зганьблять, розтопчуть на самому початку кар'єри. Не думай, що ми безсилі. Маємо своїх людей, маємо зв'язки. Отже, вибирай… Битися чи миритися. Коли битися, то не на життя, а на смерть…

Цей одвертий цинізм, здавалося, вже нічого не міг додати до характеристики Божка. Юрій переміг себе, розслабив м'язи.

— Добре, Андрію, — сказав ледь чутно. Взяв його під руку і, тамуючи огиду, повів до залу.

— Де ви пропадали? — закричав на них Кость і враз весело заблищав своїм великим, як у коня, золотим зубом. Але очі в нього були насторожені, як у шкодливого кота, що стежить за кожним рухом людини.

— Подихали повітрям, — спокійно і навіть весело відповів Божко, і Костів зуб наче заблищав ще дужче.

Інна кинула пильний погляд на Божка, на Юрія і здогадалась, що чоловіки про щось розмовляли. Власне, це ж вона організувала зустріч, на якій Андрій брався умовити хлопця піти з міліції. Але чому Юрій такий схвильований і наче невдоволений? Здається, невдячність — одна з рис його характеру.

Інна ображено стиснула губи.

— Тепер ще по одній, — запропонував Божко.

— Більше не п'ю! — заперечив Гармаш.

— Ну, заради доброго діла можна, Юрку… А згадай, як ми познайомились у вагоні і подружились…

Божко, здавалося, вже повністю опанував себе, як завжди, доброзичливо жартував, тільки, коли, перехилившись через Інну, наливав Юркові, пальці його ще тремтіли, і він пролив вино.

— Ой, Андрію, — скрикнула, відсовуючись, дівчина. — Ви плаття заллєте…

— Не біда, Інночко. Нове подарую.

— Ого, який ви щедрий! — неприродно засміялася дівчина. — Я таких подарунків не беру.

Юрій намагався підробитись під загальний тон компанії, але не зміг. Щоб не виказати себе, втупив погляд у тарілку — бо йому самому здавалося, що з очей так і бризкає лють, — і вимушено осміхався.

Та ось повз їхній столик пробігла офіціантка. Лейтенант гукнув її і поліз до кишені. Ще раз подумав, як то добре, що він сьогодні одержав зарплату і не встиг віддати гроші матері.

— Ні, ні, платитиму я, — як завжди, промовив Божко і витяг квадратно шкіряне портмоне, прикрашене блискучими металевими оздобами.

— Тоді, як кажуть, на німецький рахунок. Кожний за себе, — рішуче заявив Юрій.

— Он як! — закопилила губу Зіна, яка досі не промовила жодного слова в компанії, а тільки шушукалась із Костем. — Хіба дівчата коли-небудь платять?

— Я маю на увазі мужчин, — не бажаючи починати з нею дискусію, буркнув лейтенант і, поділивши в думці суму рахунку на три, поклав свою частку на блокнот офіціантки.

На хисткій дерев'яній кладці, що вела з ресторану-пароплава на берег, Інна обіперлася на руку Юрія. Він ще дякуватиме їй за цей вечір!.. І як прикро, що не можна відкритись, сказати, що зустріч з Андрієм організувала вона. Коли-небудь, як Юрко стане директором великого підприємства або видатним ученим, нагадає йому про це…

Тепер Інна не здалася юнакові граціозною і легкою. Кладка хиталась у нього під ногами, в голові гуло, світ паморочився, хоч Юрій був зовсім тверезий, і якась гірка образа, по-дитячому болюча й несправедлива, стискала його серце.

На набережній примусив Інну попрощатися з компанією і повернув з нею у протилежний бік, до мосту