Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

— Протягом відчиняє двері. Ти сьогодні спринтер. Це мій запит?

— Я ракета з роздільними боєголовками, накриваю всі цілі.

Вам байдуже, а сьогодні п’ятниця. Люди линуть додому на вікенд, хто святові радий, той п’є напередодні. А у нас спалах виробничої активності. Мені ще й на допит сьогодні.

Згляньтеся, я перевиконую норму, як Стаханов у лаві. До речі, його справжнє прізвище — Стаканов. А Сталіну не сподобалося.

— Яким мотлохом напхана твоя голова, Стасе.

— Пані Коломбо, присягаюся, тільки-но ви станете Вареником, а я стану вами, — проведу у голові килимову зачистку. Генеральську.

— Причини за собою двері.

Кулик вмостила слухавку між вухом і плечем. «Ти ще тут?

Хвилинку, — переглянула факсний сувій, око вихопило знайоме прізвище, голос тоскно сів. — Ніщо, чоловіче, не розсмокталося. Я їду додому».

Станіслав Павлович, маючи попереду допит, зазвичай добирав прискіпливіше одяг. Знервована, брудна, погано поголена людина навпроти мала ще більше знітитися перед чепурним слідчим. Перед бідакою, останні жарини життя якого були в його руці, Станіслав Павлович гостро відчував красу й принадність життя як процесу.

Молодий, у свіжих шкарпетках і ловкій білизні, у закордонській сорочці в тоненьку смужечку, з крохмальним комірцем на двох маленьких ґудзичках і уміло дібраною краваткою, у мокасинах з незношеними підборами — через якусь годину допиту вийде, поїде додому, або до управління.

А по дорозі підживиться не макдональдсом хімічно-гумовим, а справжнім домашнім обідом з базарних продуктів — знає таке місце, затишне й миле, де не вимагають за житейські послуги нічого нудно-буденного на кшталт грошей, хіба символічно. А ввечері…

А той, навпроти, тоскно дивитиметься в очі, повернеться до смердючої камери, якою вже просякнутий, у випари немитих чоловічих тіл, піт і бруд яких у молекулярно-атомному розчині осядуть на його легенях, стравоході і шлунку, безсонно чекатиме безвихідного ранку — сон не любить марудних думок про суд і слідство, слідство й суд.

Завели Командо. Станіслав Павлович звикло чекав побачити знічену, змучену долею жертву, готову на все, аби не повертатися до камери.

Мав перебудуватися: навпроти сидів спокійний, дужий, навіть зухвалий чоловік. Вільно, у півоберта. Нога на ногу, рука на спинці стільця, друга — в коліно — нічогеньким кулаком. В очах — іронія?

— На колбі з отрутою, вилученій у вас на дачі, виявлено лише ваші відбитки пальців, — відбувши формальності, заявив Станіслав Павлович. — А на попередньому слідстві ви показали, що там окрім вас була ще Олійник. Хтось бачив вас з нею на дачі?

— Чому допит ведете ви?

— Тобто?

— Я слідчій Кулик усе розповів, з усіма подробицями. Не гайте часу, не ганяйте вітер. Нічого нового. У мене — процес розмислів. А ви заважаєте.

— Нахабність вам не допоможе. Навпаки.

— У тебе все? Клич топтуна. Я їсти хочу, у нас там обід.

— Стули пельку! — заволав Станіслав Павлович.

Зазирнув конвоїр. Станіслав Павлович махнув — зачини двері.

— Симчич знала, що ви їдете на дачу?

— До чого тут Симчич?

Станіслав Павлович зрадів подиву Командо, як гравець у «морський бій», що влучив в авіаносій.

— Не вона попросила заховати на дачі барбізон?

— А ти мерзо-о-ота.

— Міг би не казати, але скажу. Твоя Симчич — головний підозрюваний, а ти — співучасник. І хочу зрозуміти — свідомий чи ні.

Командо зручніше вмостився на стільці.

— Що нам відомо? Майже все. Деталі додаси. Швидше доведемо, що за ненормальною Голуб стояла цілком нормальна Симчич — швидше звідси вийдеш. І не як свідомий поплічник серійного вбивці, а як його ошукана жертва, яка сном-духом не відала, куди втрапила. В’їхав?

— Я — весь вуха.

— Симчич дізналася, що дурка знайшла на смітнику геоінституту колбу з залишками барбізону, і в її голові визрів злочинний замір.

— Навіщо?

— О, це вже розмова!

— Я спізнюся на обід.

— На свободі пообідаєш, і не баландою.

— Труїти дітей свого класу — глупство…

— Вивірений розрахунок. Простий, як граблі. Справа викличе великий галас, директора ліцею під гепу з посади.

А тут і вона, зі знанням мов, зі зв’язками за кордоном, майже доктор філології і вопщє. Чи хотіла труїти саме свій клас — невідомо. Голуб — кілер недосвідчений і прибацаний, могла й помилочка трапитись.

— Диявольська логіка.

— Людська, — стенув плечима Станіслав Павлович.

— Я подумаю, — Командо підвівся.

— Слухай, мені таки подобається цей хлопець, Вільям, — Маріванна налаштувалася на епос. — У сім’ї як було заведено? Діана спрямовувала Вільяма на життя в звичайному світі, зі звичайними людьми, а цей Чарлз, не люблю я його, недоладний якийсь, хоче, аби малий крутився зі своїми — палацовими. Я дуже хвилювалася, хто переможе. Але, дивлюся, хлопець має кебету, без лакеїв, мамок-няньок, кухарів, жив в Ітоні в общазі, харчився з ітонської кухні, приятелював з нормальними хлопцями й дівчатами. Хоча у них там в Англії всі ненормальні. Одне бентежить. Довкола повно гарних дівок, хоча б Лаура, дочка леді Джейн, сестри Діани, або Давіна Дасворс-Чед чи Ілона Дуглас Хоум — з поважних домів. Габріела Віндзор, дочка принців Кентських, теж нічогенька. Ще крутиться Лаура Паркер Боулс, дочка тієї противної Каміли, але вони, здається, не дуже близькі. Кажу ж: повно дівок, а його тягне на тіток. Ми з бабцею Єлизаветою страшенно незадоволені з того. Ліза взагалі схожа на мене — така ж крута і за словом до кишені не лізе.

Уявляєш, днями побачила Віллі у компанії кокетливих дамочок, то підійшла й запитала руба, не добираючи виразів,