Читати книгу - "Руді сестри, Франсіско Гарсія Павон"

Донья Марія де лос Ремедіос дель Барон ніколи не сходила вниз. Бачив її лиш тоді, коли його запрошували нагору. Вона, здавалося, була зайнята виїмково своїм чоловіком, і більше нічого на цьому світі її не обходило. У неї була одна мрія, казав Хуліан, — мати дітей. Але діти не знаходились. Це несправджене жадання немов вимикало її з довколишнього життя. Пучадес мав враження, що кожного разу, коли вони зустрічалися за столом, вона силкувалася пригадати собі, хто то є. Така вродлива, така молода й добра — і така далека від життя!

Маноло не раз заводив мову з Хуліаном про те, чи не дати знати про себе Марії Пелаес, але той завжди відмовляв його — зарано й небезпечно. Треба заждати. Важко передбачити реакцію людини — хоч би й власної нареченої — в подібних обставинах. Щоправда, Пучадес завжди згадував Марію як «щось з-перед війни», як про літо, яке не відбулося, як оману з іншої епохи без будь-якого майбутнього.

З кожним днем страх Пучадеса зростав. Звістки про приятелів і знайомих, які доходили до нього, були гірші нікуди. Та й сам Рамалес почувався неспокійно, давши йому прихисток у своєму домі. Він нічого не казав, але Пучадес відчував це, хоча й не годен був запропонувати якийсь вихід. Єдине, що він міг, — це поводитись якнайскромніше і не завдавати господарям клопоту.

Дні й ночі він проводив за лектурою, розгадував крутиголовки і навіть винайшов новий пасьянс.

Рамалес, безперечно, не хотів, щоб Маноло помітив його занепокоєння, й останнім часом рідко приходив до нього й не запрошував нагору, йому вже не було з ким погомоніти, окрім доньї Марії Старшої, котра, як і її донька, але на свій лад, нічого не помічала довкола себе.

Однак невдовзі все скінчилось. Наприкінці тисяча дев'ятсот сорокового року, якраз третього дня після Різдва Христового, його добрий приятель Хуліан Рамалес не прокинувся вранці. Коли дружина прийшла будити його до праці, він був холоднісінький. Донья Марія Старша відразу ж повідомила про це Пучадеса. Востаннє він побачив свого друга в ліжку, головою до вікна. Здавалося, Хуліан спить, злегка нахмуривши брови.

Пучадес нараз зрозумів, що анічогісінько не знав про цього чоловіка. Завжди мав його за доброго приятеля через його лагідну вдачу, але ніколи не пускав його в свою душу. Він був одним з ненастирливих приятелів, що ніколи не завдають клопоту й завжди тримаються на другому плані. Й усе-таки це він подав йому руку в найдраматичніший момент його життя. Руку абсолютно безкорисливу й чисту. Чи справді Хуліана точив страх в його останні дні? Може, то недуга?

Пучадес поцілував його в чоло. Повернувшись, побачив у дверях донью Марію де лос Ремедіос. То був дивний день. Роздуми про Хуліана Рамалеса, відкриття його наново, поведінка його удови. Маноло дізнав враження, що вона бачила його вперше. Серйозна, з заплаканими очима, вона пильно дивилась на нього. Мало не з подивом, немов зненацька зробила відкриття. Протягом кількох довгих хвилин труп Хуліана Рамалеса не існував для його удови. Тільки він — Пучадес. У капцях, здутих на колінах штанях і чорному светрі. Він хотів сказати їй кілька слів спочуття, але не здобувся. Лише запитально подивився в її рішучі очі й, збентежившись, почовгав униз.

Що ж тепер буде? Він не будував ілюзій. Що спільного мали з ним ті дві жінки? Для чого б мали тримати його у своєму домі ще бозна-скільки часу?

В день похорону стара, як завжди вчасно, принесла йому їжу й переповіла перебіг погребних подій — відсторонено й лаконічно. Слухаючи її, можна було подумати, що то помер котрийсь із сусідів або далекий родич.

Через кілька днів Пучадес сказав доньї Марії Старшій, що хоче поговорити з ними.

Його запросили на вечерю. Від дня смерті Хуліана він не бачив Марії де лос Ремедіос. І знову вона дивилась на нього з таким виразом, немов зробила відкриття в його особі. Пучадес відчув нову увагу до себе. Годі назвати це інакше. В її очах не було зненависті, жаги чи погорди. Тільки увага, подив.

Далеко за північ засиділись вони за розмовою. Зрештою, Пучадес зважився на відвертість. Він розуміє, наскільки змінилася ситуація зі смертю Хуліана, і готовий вчинити так, як вони розсудять. Йому лиш треба якийсь час, щоб влаштуватися. Він послався, ясна річ, на свою наречену Марію, на впливового дона Норберто й навіть на пастора дона Хасінто.

Жінки слухали, не виказуючи найменшого подиву, і коли він скінчив, Марія де лос Ремедіос, немов ішлося про щось попередньо вже між ними погоджене, сказала:

— І не думай про це, Маноло! Можеш тут лишитись, якщо не знайдеш розв'язання собі до вподоби. Така була воля Хуліана, а нас влаштовує твоє товариство.

Так само як перед тим Рамалес, жінки приносили замовлювані ним книжки, і його життя стало йому любішим і не таким самотнім. Тепер, коли не загрожувала небезпека, він перебував у горішніх кімнатах і сідав за стіл разом з матір'ю та дочкою.

Потроху він помічав, що стає своїм. Єдиним чоловіком у цьому домі. Не роблячи нічого для цього, не міняючи свого статусу гостя, не претендуючи на якусь іншу роль, став тим, кому догоджали, чиєї поради питали в усьому.

І однієї ночі, якнайприроднішим чином — це була єдина деталь, якої бракувало для перетворення його в повноправного наступника Хуліана — Пучадес лишився на ніч нагорі, в тому самому ліжку, в якому помер Рамалес.

Ніколи донья Марія Старша і взнаки не давала, що знає про їхні стосунки. Пучадес часто замислювався над цим. Чим пояснити таку згідливість матері? Коли він часом питав про це у своєї любаски, та завжди відповідала: «Мама хоче тільки одного — щоб я була щаслива».

Те кохання довгі роки наповнювало життя Пучадеса. Вперше він зустрів жінку немов створену для нього і для кохання. Ліжко було осереддям її дому і її мозку. Бачила в цьому світі тільки чоловіка, котрий дає їй насолоду.