Читати книгу - "Руді сестри, Франсіско Гарсія Павон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пучадес часто думав, що Марія де лос Ремедіос не вбачає різниці між чоловіками, що нею рухає первісна біологічна хіть, що шукає тільки навпомацки, безбач, тіло самця — не лице і не людину, а лиш тіло. її мати, донья Марія Старша, безперечно, вчувала, що з донькою щось негаразд. Ні, аж ніяк не нездійснена, ні материнські бажання були причиною «відчуження» Марії де І лос Ремедіос, як то якось казав йому Хуліан. Пучадес ніколи не чув, щоб вона заводила мову про дітей. Для нормальних жінок, матерів, бажання — це дорога до мети. Для Марії де лос Ремедіос дорога й була метою.
Наприкінці п'ятдесятих років Пучадес зазнав тяжкої кризи. Немов його посадили на ланцюг. Безнадія завдовжки в двадцять років стала раптом нестерпною. Він інтуїтивно здогадувався, що вже спокутував свою «провину» з надвишкою… Натрапляв у газетах і часописах на прізвища багатьох товаришів з часів війни, котрі тоді значили менше за нього. Навіженство Марії де лос Ремедіос — невтомне, механічне, повсякчасне — почало його дратувати, збуджувати ворожість. А без цього єдиного просвітку, який допоміг йому знести майже двадцять років відлюдництва, все ставало похмурим і скінченим.
Така різка зміна не залишилась без уваги обох жінок, і почався період утисків і нагляду. «Певне, вони побоювались, — думав Пучадес, — що коли я відчую себе вільним і вийду звідси, чари розвіються». Шлюбні плани й легалізація Пучадеса на часі зависли.
Останнім часом їхні взаємини досягли такої напруги, що Маноло цілими днями не піднімався нагору, нидів у тій могилі, переповненій його особою аж до найменшої щілини.
Криза досягла кульмінації, коли він помітив, що йому цензурують пресу. В його руки потрапляли тепер лише газети й часописи, в котрих бракувало деяких сторінок. У відповідь на свої протести діставав непереконливі пояснення. Як у давніші часи — він згадав собі тривожні місяці після закінчення світової війни в 1945 році — почав слухати зарубіжні радіостанції. І відразу збагнув причину тієї «цензури» — оголошено амністію. Він не сказав нічого. Всю ніч не склепив очей. Зрештою вирішив щось робити, покликати когось на допомогу. До кого він міг звернутись? До єдиної прихильної до нього душі з минулих часів, адресу котрої він знав. Останніми роками не раз телефонував до сестер Пелаес, не озиваючись, тільки щоб допевнитись, що вони живуть. Одного разу слухавку взяла служниця, чи хто там, і він довідався, що Марія так і не вийшла заміж. Вона вільна. Найліпше було б утекти… Але як? Вони стежили за кожним його кроком. Тепер він був справжнім в'язнем. Лишалося тільки діждати оказії й викликати сестер телефоном.
Так і сталось. Того дня, коли його стражниці, як він знав дрімали своїм звичаєм по обіді у вітальні, тихенько піднявся на гору й накрутив номер Пелаесів… До телефону підійшла Алісія «Це Маноло, Маноло Пучадес. Я прошу вас визволити мені звідси. Я під замком, приходьте негайно… Маріє, це ти, Маріє? Це я, Маноло, твій Маноло. Приходь! Приходь швидше…»
Ледь він продиктував їм адресу вілли, як у дверях з'явилися стривожені Марія де лос Ремедіос та її мати. Не мовили ані слова, зачекали, доки він зійшов до підвалу, і вперше за тридцять років замкнули його на ключ. Десь за півгодини двері відчинились, і до кімнати увіпхнуто двох стареньких — переляканих і водночас кумедно відважних.
Упізнавши їх, він дізнав одного з найхимерніших вражень у своєму житті. Це не були сестри Пелаес, старші на тридцять чотири роки. Це було щось інше. Йому здавалося, що він бачить тридцять чотири роки історії у тілесному втіленні, сконцентровані в муміях, котрі втекли з Ескуріалу чи іншого музею. Вони являли собою щось неймовірне — воскреслу історію, витягнуту з домовин, з музеїв, зморщену, потемнілу, без ореола. Спорохнявілий час, магічним чином прикликаний перед очі у наймізернішій, найогиднішій поставі. Це було віддзеркалення його власної руїни, його власної мертвотності, його безповоротно змарнованого життя. Й Іспанії, яка пробувала без нього, недолуга й вичерпана. Це був символ всього того, чого він не міг прожити. Рештками того, що минулося й не могло вже вернутись.
— Ясна річ, якби він хотів, — зітхнула Марія, — за тридцять років знайшов би оказію… Від нашого тата у нас лишилися зв'язки у вищих колах. Тридцять років…
Пучадес досі стояв біля вікна. Алісія роздивлялася на свої руки. Марія вередливо закопилила губу, мов та дитина. Пліній згадав про кімнату духів, про манекен у республіканському мундирі з фотокарткою, припасованою до шиї, й нашитим сукняним серцем.
Тридцять років мовчання для Пучадеса. Тридцять років панування для Марії де лос Ремедіос. Плінія аж дрож узяв, який він, своїм звичаєм, визначив як історичний.
Марія раптом схлипнула й зайшлася сухим плачем без сліз.
Пучадес зиркнув скоса на неї і відвернувся.
— Маріє, прошу тебе! — не дуже переконливо озвалась Алісія.
— За тридцять років… за тридцять років… — повторювала Марія з дитячою впертістю, — не знайшов часу дати про себе знати… Ви можете в це повірити, Плінію? А тепер навіщо це? Подивіться, Мануелю, подивіться на моє зморщене обличчя! Куди мені тепер? — раптом закричала вона з надривом. — А я марила про дітей! — і, уткнувшись обличчям в стіл, знову зайшлася плачем — чорним, безнадійним.
Пліній запитально поглянув на Алісію. Та лиш стенула плечима, немов кажучи: «Бідолашна! Цього слід було чекати. Вона ле така, як я». Потім поклала руку сестрі на голову:
— Заспокойся, Маріє! Заспокойся! Ніколи не є запізно… Марія випросталась, уся в сльозах, з невидющим поглядом, ледь стримуючи лють, і верескливим ламким голосом, дивлячись у спину Пучадесу, заговорила, затинаючись:
— Маноло, присягнись, присягни пам'яттю своїх покійних батьків, що ти ніколи цього не хотів! Що то все вона! Що то вона тебе примусила! Присягнися!
Чоловік не відповів. Навіть не обернувся. Лиш у розпуці поклав руки на шиби вікна, як, певне, робив тисячі разів за ці тридцять років.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руді сестри, Франсіско Гарсія Павон», після закриття браузера.