Читати книгу - "Руді сестри, Франсіско Гарсія Павон"

— Прошу тебе, Маріє, заспокойся! — крикнула Алісія, підводячись і намагаючись усадовити сестру. — Заклинаю тебе пам'яттю наших батьків, заспокойся!

Але бідолашна Марія, така маленька, руденька, випромінювала нездоланну енергію:

— Присягнись! Пучадес ані ворухнувся.

Алісія обняла сестру і, теж заплакавши з розпачу, почала голубити її й цілувати в чоло:

— Марі! Заради пам'яті мами, прошу тебе! Заспокойся, Марі… Сестричко…

Вона цілувала її з такою ніжністю, так ревно плачучи, що Пліній відчув, як до горла йому підступив зрадливий клубок, а на очі набігають сльози.

— Марі! Марі! Чи варто так перейматися? Адже ми, як і завжди, разом.

Врешті-решт Марія трохи заспокоїлася, й Алісія пригорнула її до себе. На кілька хвиль вони застигли так, склавши одне тужливе ціле. Алісії таки вдалося всадовити сестру на місце, а сама стала коло неї, пригладжуючи її розкуйовджене волосся.

Чоловік уперто не відходив од вікна. Пліній машинально потягся за сигаретами. Останні сонячні промені мов списи простромлювали шиби вікна, огортаючи постать Плінія кривавим ореолом.

Нараз рвучко розчинилися двері. На порозі стояли донья Марія де лос Ремедіос дель Барон та її мати. Мати тримала обіруч дубельтівку. Вперше на її обличчі читалася втіха, а в очах — радість. Пліній, дивлячись на цих двох жінок і на мисливську рушницю, сміявся в душі, наче це його мало обходило Марія де лос Ремедіос була спокійна, хоча й не усміхалась, як звикле. Стара націлила дубельтівкою прямо в Плінія.

— Ані руш! — сказала вона хриплим голосом, в якому вчувалася зловтіха. Пліній, котрий був підвівся з місця, коли вони зайшли, так і застиг, спершись руками на спинку стільця.

І тут, дивлячись на Пучадеса, подала голос донья Марія де лос Ремедіос:

— Вже час. Якщо хочеш їхати з нами, то поквапся! Ти вільний у виборі. Ось свідки, що я тебе не силую. Настав час, коли позинен обрати свій шлях у житті: їдеш з нами або ж залишаєшся з оцими… — При останніх словах її обличчя, завжди дипломатичне, погордливо скривилося.

Пучадес слухав її незворушно й без страху.

— Ти жив зі мною розкошуючи тридцять років, щоправда в досить незвичних умовах. І раптом ні сіло ні впало покликав їх. Ось вони! Ще раз прошу тебе, вибирай!

Певне, в цю мить у мозку Пучадеса точилася суперечлива боротьба спогадів і прагнень, зненависті й жаги, що він їх зазнав протягом довгих років. Стояв нерухомий і незворушний.

— А ви, Мануелю, як представник влади, — провадила донья Марія де лос Ремедіос, дивлячись на нього, — спитайте, йде він з нами чи ні… Якщо вирішить залишитися, моя мати і я негайно підемо.

Вся її постать, аж до білосніжної шкіри, розхвильованих грудей, світлого пушку над горішньою губою й темних очей, виказувала занепокоєння й страх.

Пліній, здавалося, завагався. Не подобалась йому роль судді у цій дивній і печальній справі. Йому було до болю жаль сестер Пелаес — таких маленьких, слабеньких, руденьких, ласкавих і незрадливих, але розумів, що на місці Пучадеса прислухався б до голосу крові й, напевне, вибрав би знадливу Марію де лос Ремедіос… А там би вже зметикував, що робити з тією узброєною шкапою… Але вибрав би тільки її. Він ледь не усміхнувся, піддавшись скорше своїм думкам, аніж драматизмові ситуації, й, зиркнувши на Пучадеса, промимрив:

— Це вам вирішувати, друже… Тут моя влада нечинна. Бідолашний Пучадес нарешті зважився. Знехотя нахилився, уникаючи поглядів сестер Пелаес, витяг з-під оттоманки грубий портфель, вочевидь заздалегідь приготований, і, не зронивши й слова, з відсутнім виглядом почовгав до дверей. Жінки відступили, даючи йому дорогу. Марія де лос Ремедіос ще хвилю вагалася. Зрештою вона сказала, дещо збентежена й водночас глибоко вдоволена:

— Прошу мене вибачити за все! Дуже прошу! Мені прикро залишати вас під замком, але не бачу іншої ради. Якщо треба, я готова відповісти перед законом. До побачення, Мануелю!

І поспішно вийшла. Мати, не випускаючи з рук рушниці, позадкувала до виходу й енергійно грюкнула дверима. Затим почувся скрегіт ключа в замку. Доки тривала ця сцена, Пліній мало не забув про Рудих сестер. Мовчать собі, то й добре. Либонь, у ці хвилини серце! Марії мало не розривалося. А може, й ні, може, знечулена завданим їй попереднім ударом, вона бачила все мов у театрі тіней…

Але заледве стихли кроки в коридорі, Марія здобулася на голос — слабкий і протестуючий:

— Я знала… Я знала це… Я знала… — згорнувши руки на животі, вона хиталася взад-вперед, немов їй щось боліло.

— Я знала… Я знала це… Я знала, — повторювала, не відводячи очей од карт, розсипаних на столі.

Сонце давно вже зайшло, і в кімнаті зробилося майже темно. Алісія сиділа за столом, узявши голову в руки, але в пітьмі годі було розгледіти вираз її обличчя.

Немов продовжуючи монолог по довгій перерві, вона сказала, коли сестра на мить замовкла:

— Ясна річ, після розмови телефоном треба було звернутися в поліцію. А ми прийшли сюди, не подумавши як слід… Нам відчинила стара, і ми спитали про нього. «Добродійки прийшли до Маноло, — сказала вона його полюбовниці. — Кажуть, він телефонував до них». — «А, дуже приємно, ласкаво просимо!» Мене здивувала така чемність, але Марія так нетерпеливилась… «Прошу ласкаво за мною! Я проведу вас до його покою. Прошу, прощу!» Ми зайшли до спіжарні, й нас замкнули… Отакі легковірні! Ми завжди були легковірні, Мануелю…

— А він? Як зреагував на вашу появу?

— Спершу здивувався. Потім страшенно зрадів. Ми говорили й говорили. Аж до вечора, коли стара принесла нам вечерю й залишила нас самих. Наступного дня так само. На третій день, коли стара принесла їжу, він сказав, що хоче поговорити з Марією де лос Ремедіос, і пішов з нею. Повернувся аж на світанку. Відтоді змінився. Ходив кімнатою. Слухав нас, а сам мовчав, хіба що усміхався. Але був уже інший. Уночі, вважаючи, що ми поснули, нишком виходив нагору. Так було щоночі, окрім тієї, коли Марія де лос Ремедіос їздила до Томельйосо. Гадаю, коли він нам