Читати книгу - "Мор - Утопія, Томас Мор"

Щоб це було яснішим, уяви собі якийсь неплідний і неврожайний рік, в який вмерли голодною смертю тисячі й тисячі людей. Я впевнений, що якби наприкінці цього лиха обшукали комори багатіїв, то в них знайшли б такі величезні запаси зерна, що, розподіливши їх між усіма померлими від голоду та виснаження, ніхто не помітив би скупості неба й землі. Так легко можна було б забезпечити всім прожиток, якби не оці блаженні гроші, які нібито були розумно придумані, щоб відкрити доступ до їжі, але, навпаки, тільки заступають дорогу до неї. Не сумніваюся, що багатії теж усвідомлюють це; вони знають, наскільки краще було б не відчувати нестачі чого-небудь потрібного, аніж мати вдосталь багато зайвого; наскільки краще позбутися численних бід, ніж стати заложником багатства. Мені навіть на думку не спадає сумніватися, що весь світ легко й вже давно прийняв би закони утопійської держави як з уваги на власні вигоди, так і з поваги до Христа-спасителя, який завдяки своїй незмірній мудрості не міг не знати, що для людей найкраще, а по своїй доброті не міг порадити того, що він сам вважав за найкраще. Проте цій переміні на краще стоїть на заваді одна потвора, володарка й мати всіх бід - гордість. Вона вимірює щастя не своїми удачами, а чужими невдачами. Вона навіть не захотіла б стати богинею, якби не залишилось злидарів, над якими можна б їй панувати й глузувати, аби тільки її власне щастя сяяло в порівнянні з їхніми злигоднями, аби тільки, хизуючись своїми багатствами, могла вона мучити злидарів і посилювати їхню біду. Ця Авернська змія 171 обкрутила людські серця і, як риба-прилипало, 172 затримує людей, заважаючи їм вступити на шлях до кращого життя.

Оскільки вона занадто глибоко вкоренилася в людську природу і її нелегко вирвати, то я радий, що принаймні утопійцям пощастило мати державу такого типу, яку я від щирого серця побажав би мати всім. Утопійці в своєму житті додержуються справедливих звичаїв і поклали їх в основу держави не лише дуже вдало, а й навіки, на скільки може передбачити людський розум. Вони знищили в себе вдома разом з іншими вадами коріння честолюбства й громадянських чвар, їм не загрожує небезпека страждати від внутрішнього розбрату, від якого загинула сила-силенна захищених міст разом з їхніми багатствами. А якщо громадяни живуть у злагоді в державі з розумним суспільним ладом, то тоді заздрість сусідніх правителів не може похитнути або потрясти таку державу (до речі, вороги вже давно не раз пробували це зробити, але завжди одержували належну відсіч).

Коли Рафаїл закінчив свою розповідь, я подумав, що чимало звичаїв і законів того народу явно недоречні; йдеться тут не лише про спосіб ведення війни, обряди та вірування, а й про інші їхні установи, особливо про те, що є головною підставою всього їхнього суспільного ладу, тобто про спільне життя й харчування при відсутності грошового обігу. Одне тільки це цілком знищує всіляку знатність, пишноту, блиск, величність, які, на думку всіх, становлять справжню прикрасу й славу держави. Але я знав, що Рафаїл втомився від розповіді, та й не було в мене певності, чи він зможе терпляче сприймати заперечення, бо я саме згадав, як він ганив людей, які бояться, що їх вважатимуть недолугими, коли вони не знайдуть у міркуваннях інших чогось такого, з чого можна було б поглузувати. Тому я похвалив устрій утопійців, узяв Рафаїла за руку й повів у будинок повечеряти, попередивши, що в нас буде ще час глибше обміркувати порушені питання й довше порозмовляти. О, якби це коли-небудь сталося! А втім, я особисто не можу погодитися з усім, що розповів цей, безперечно, дуже освічений чоловік і досвідчений знавець людської природи, однак охоче визнаю, що в державі утопійців є чимало такого, чого я радше побажав би мати нашим державам, ніж вірю, що це станеться.

Кінець пополудневої розповіді Рафаїла Гітлодея про закони та звичаї острова Утопії, відомого досі небагатьом, в переказі славетного й дуже освіченого мужа, пана Томаса Мора, лондонського громадянина й шерифа.

Кінець

Те, що ти так захоплюєшся розумом Томаса Мора і, так би мовити, ледь не гинеш від цього, сповнений, зрозуміло, подиву стосовно його творів, у порівнянні з якими, як ти слушно пишеш, немає нічого вченішого й привабливішого,- в цьому, повір мені, славетний Гуттене, твій погляд збігається з поглядами інших. Та й Мор відповідає тобі взаємністю. Бо він, у свою чергу, так насолоджується змістом твоїх творів, що мене аж заздрість бере. Саме це й є ота дивовижна мудрість Платона, яка пробуджує у смертних куди палкішу любов, ніж будь-яка чарівна тілесна краса. Її, ясна річ, не можна побачити тілесними очима, але ж і в душі є свої очі. Доречно тут згадати відому давньогрецьку приказку: від споглядання в людей виникає кохання. 174 Трапляється не раз, що людей, яким не доводилося ніколи ні розмовляти між собою, ні бачити одне одного, єднає найполум’яніша приязнь. І подібно до того, як часто буває, що з незнаних причин різних людей приваблює різна зовнішність, так, очевидно, існує якась незбагненна душевна спорідненість, завдяки чому ми одними умами сильно захоплюємося, а іншими - ніскільки.

Стосовно твого настійного прохання охарактеризувати тобі докладно Мора, немов намалювати його портрет, 175 то мені хотілося б виконати твоє прохання так досконало, як пристрасно ти цього бажаєш. Адже я сам зазнаю неабиякої насолоди, подумки спілкуючись з найулюбленішим з моїх друзів. Усе ж, по-перше, не кожному під силу охопити всі грані обдаровання Мора. Далі, я не знаю, чи він дозволив би будь-якому художнику малювати його портрет. Та й не думаю, що зобразити Мора справа легша, ніж Александра Македонського чи Ахілла, 176 до того ж вони не більше заслуговують безсмертя, ніж наш сучасник. Така тема вимагає руки прямо-таки якогось Апеллеса,