Читати книгу - "Чорна рада, Куліш П."

щоб мо­ж­на було повертатись на всі боки, ще й праву руку оставили на волі, щоб можна було бідоласі достати ківш да випити ме­ду або горілки; бо так водилось у тих химерних низовців, що ко­ло стовпа тут же й горілка стоятиме у діже­ч­­ці і калачів ре­ше­то - раз для того, щоб, завдавши го­лові хме­лю, не так тя­ж­ко було горопасі кінчати жизнь, а, вдру­ге, для того, щоб охо­т­ніш козаки брались за киї. Тут-бо й київ лежав обе­ре­мок. От­се ж усякий братчик, ідучи мимо, зупи­ниться коло сто­в­па, вип'є коряк меду чи горі­лки, ка­ла­чем закусить, візь­ме кий, ударить раз виноватого по спи­ні - да й пішов своєю до­ро­гою. «А вже в їх таке було про­кляте заведеніє, - роз­ка­зу­ють бу­ло старосвітські люде, - що як сім раз одважить кия­кою, то хліба більш не їсти­меш». Рідко-рід­ко траплялось, що жо­ден братчик до ковша не доторкавсь, а проходив мимо, мов і не бачив нічого. То було простоїть бі­дний тімаха своє вре­м'я, одв'яжуть - да й прав. Тілько, щоб заслужити таку ла­с­ку в товариства, треба було козакові не знать яким бути ли­царем. Правда, й Кирило Тур був у Січі не послідущий, був к­о­з­ак-душа, а не братчик, да й вина ж його була дуже тяжка: більшої вини й не було, здається, в запорож­ців над оте ск­а­ка­ннє в гречку. Тим-то інший братчик, хоть і жаловав дуже козака, да, щоб не розплодивсь такий гріх між мо­ло­ди­ка­ми, ішов і бравсь за кий. Хіба вже, зглянувши на Кирила Ту­ра, перемагав своє жорстоке запорозьке серце. Знаєте, чи раз же то до­во­дилось укупі яку пригоду на диких полях тер­пі­ти або один одного з біди ви­зволяти? Так, згадавши ста­ро­ви­ну, бра­т­чик і руку опускав, і, мов не він, од стовпа одх­о­див.

Ще ж до того беріг Кирила Тура од лихої халепи й по­бра­тим його, Богдан Чорногор. Сей, ходячи круг стовпа, од­но­го зупинить покірним проханням, другому попрікне про яку-небудь Кирилову послугу, а на іншого блазня то й по­сва­ри­ть­ся; то такий, знаючи чорногорське завзяття, i одi­йде, мов кiт од сала, хоть би й рад горiлки покуштовати. Бла­гаючи iн­шо­го отамана, аж слiзьми обливавсь вiрний Турiв побратим; а в Сiчi великого стояло таке щире по­братимство.

Як ось іде просто до стовпа батько Пугач. Сього похму­рного дідугана не посмів Богдан Чорногор нічим попрікну­ти, а де вже на його сваритись? Хоть же б його й бажав бла­га­ти, то й язик не ворочається. Так як молодий цуцик хо­ва­є­ть­ся під ворота, побачивши старого сусідського бров­ка, так бі­дний чорногорець оступивсь геть, даючи дорогу жо­рст­о­ко­­му дідові. А той прийшов до стовпа, випив коряк горілки, іще й похвалив, що добра горілка, закусив кала­чем, узяв у руки кий.

- Повернись, - каже, - сякий-такий сину!

Сердега повернувсь, а він йому так одважив києм по пле­чах, що аж кістки захрумтіли. Однак Кирило Тур показав се­бе добрим запорожцем: і не зморщивсь, і не застогнав.

- Знай, ледащо, як шановати козацьку славу! - сказав ба­ть­ко Пугач, положив кий да й пішов собі геть.

Дивлячись оддалеки на запорозький прочухан, Петро по­­мі­ркував, що не багато Кирило Тур видержить таких го­с­ти­н­ців. Жаль йому стало нетяги; підійшов до його, чи не дасть якого завіту сестрі да матері.

А Богдан Чорногор думав, що він хоче попробовати, чи крі­пкі в Тура плечі; заслонив свого побратима спиною, схо­пи­в­сь за шаблюку да й каже:

- Море! Я не попущу усякому захожому знущатись із мо­го побро! Доволі й своїх братчиків.

- Багацько ж, мабуть, і в тебе в голові мозку! - каже Кири­ло Тур. - Пусти його, се добра людина: у багно тебе не вто­пче, як зав'язнеш, а хіба з багна витягне. Здоров був, бра­ти­ку! Бач, як гарно в нас трактують гостей? Се вже не га­ря­чі мли­н­чики, пане брате! Вип'ємо ж по коряку меду, щоб не так було гірко.

- Пий, брате, сам, а я не буду, - каже Петро, - щоб іще ваші діди не звеліли оддячити тобі києм.

- Ну, бувайте ж здорові, братці! - каже Кирило Тур. - Ви­п'ю я й сам.

- Що сказати матері да сестрі? - поспитав Петро.

Згадавши про матір та про сестру, Кирило Тур похилив го­ло­ву, далі й каже з пісні:

Ой которий, козаченьки, буде з вас у місті,

Поклоніться старій неньці, нещасній невісті:

Нехай плаче, нехай плаче, а вже не виплаче,

Бо над сином, над Кирилом, чорний ворон кряче!

- Се таки й станеться з тобою, превражий сину! - каже, підх­одючи, один січовий дід; а за ним іде ще троє. - Не впо­вай, - ка­же, - на те, що молоді тебе обходять; ми й самі те­бе вкла­де­мо, ось дай лиш випити нам по коряку горілки.

Да й узяв коряк; зачерпнув, випив, покректав да, взя­вшись за кий, і каже:

- Як вам здається, батьки? Я думаю, дати йому раз по го­лові, та й нехай пропадає ледащо!

- Ні, брате, - каже другий дід, - ніхто з нас не зазнає, щоб ко­ли-небудь бито виноватого по голові. Голова - образ і по­­до­біє боже: гріх підіймати на неї кия. Голова нічим не вин­­на; із серця ісходять помишлєнія злая, убійства, пре­лю­­бодіянія, татьби, - а голова, брате, нічим не винна.

- Дак що ж, брате, - каже третій дід, - коли того проклято­го серця дубиною не достанеш? А по плечах не добити нам сьо­го вола й обухом. А шкода пускати на світ такого грі­хо­вода: і так уже чор'знає на що переводиться славне Запо­ро­жжє.

- Послухайте, батьки, моєї ради, - каже четвертий дід, - Ко­л­и Кирило Тур видержить сей прочухан, то нехай живе: та­кий козарлюга на що-небудь здасться.

- Здасться? - каже, ідучи мимо, батько Пугач. - На якого біса здасться такий гріховодник православному христия­нству? Бийте його, вразького сина! Шкода, що мені нельзя більш бра­тись за кий, ато я молотив би його, поки б увесь цебер го­рі­лки випив. Бийте, батьки, превражого сина!

Тоді діди випивали один за одним по коряку горілки, бра­ли киї і давали Кирилу Турові по плечах. Сили в старих ру­ках було в їх іще доволі, що аж плечі хрумтіли. Інший да­в­но б зва­лився із ніг, а Кирило Тур видержав усі чотири киї, не по­кривившись; іще, як одійшли діди, і шуткував із своїм гос­тем.

- Добре, - каже, - парять у нас у січовій лазні, нічого ска­за­ти! Після такої припарки не заболять уже нi