Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового"

А тоді спритним і, схоже, звичним, напрацьованим рухом зачепився іззаду за зовнішній поручень, скочивши на підніжку.

Тримався правицею. Лівою стягнув картуза, махнув ним очманілому Климові. Наостанок, щоб зовсім закріпити перемогу, повернув убір на місце, натягнув щільніше за козирок, запхав два пальці в рота, зухвало свиснув. Здалося мало – гойднувшись так, як дозволяло положення, мотнув задом.

Чи Кошовому здалося – чи хтось із перехожих роззяв плескав у долоні.

Ніколи думати. Тільки вперед.

Рухали інстинкти. Не до кінця розуміючи, що робить і чим усе може скінчитися, Клим ускочив у найближчий кінний екіпаж, заволав:

– ЖЕНИ!!!

І вже коли візник смикнув віжки, пускаючи коня з місця в галоп, розгледів на козлах Захара Гнатишина.

– За ним! Швидко за ним! – Слова звучали водночас проханням та наказом.

– Пан хоче наздогнати трамвай?

– Того, хто на ньому висить!

– А що вам до того батяра?

– Потім поговоримо, Захаре! Вперед, не відставайте!

Гнатишин прикрикнув на коня.

Заскрипіли ресори. Зацокали копита бруківкою. Гуркотів і дзеленчав трамвай, повертаючи з Академічної у бік Личаківської.

Чубчик навіть не намагався скочити на землю. Так само не збирався пробиратися до вагона. Чудово розумів, що водій трамвая бачить його маневри разом із пасажирами. Але поки зупинки нема, ніхто не гальмуватиме. Це не передбачено правилами, і батяр напевне відчував свою перевагу. Бо не вперше отак катався.

Та він не врахував одного – візник Захар Гнатишин устиг виростити на муніципальний електричний транспорт величезного гострого зуба. Тож підганяв коня, котрому, схоже, сподобалося отак гнатися навипередки з машиною, всередині якої не одна кінська сила. Спершу суттєво відставши від вагона, екіпаж поступово наздогнав трамвай. Клим уже готувався порівнятися з утікачем.

– На Верхній Личаків націлився! – гукнув Гнатишин, не повертаючись. – Там зістрибне – загубиться!

– Що робити? – Кошовий перекрикував трамвайний гуркіт.

– Сидіть поки! Тримайтеся міцно!

Коляска підстрибувала на бруку все сильніше. Пасажира гойдало, Клим учепився в бильця.

Ривок.

Припустивши на всю силу власних можливостей, Захарів кінь порівнявся з трамваєм. Навіть почав поволі переганяти. Тепер уже Кошовий грозив Чубчикові кулаком, зовсім не зважаючи на те, що їхні перегони опинилися в центрі уваги, і люди на вулицях сахаються врізнобіч, притискаючись до стін кам’яниць навіть там, де ані екіпаж, ані тим більше – трамвайний вагон точно не зачеплять.

Ураз до загального шуму додався злагоджений цокіт ще кількох підків. Із сусідньої вулиці, котра межувала з Личаківською внизу, враз вилетіло троє вершників у поліцейських строях. Трималися рівно, старший кіннотник рухався трохи попереду, десь на півголови. На скаку сягнувши в припасовану справа кобуру, витягнув револьвер, щось прокричав незрозуміло до кого.

Тоді підніс руку догори.

Стрельнув.

Над Личаківською зависнув суцільний гамір, зітканий із різноманітних звуків, котрі вкупі являли собою одну велику міську симфонію – симфонію переляку.

Один із поліцейських-вершників дав шпори коневі, спрямувавши його через рейки, на протилежний бік вулиці. Переслідувач таким чином обійшов трамвай з протилежного боку. Жестом звелів Гнатишину притримати коня, пропускаючи слугу закону вперед, а то й взагалі зупинитись, припинити гонитву.

Клим знав, що Захар розумів наказ, але не слухав, далі утримуючи свій екіпаж поруч із вагоном.

Тепер він разом із кіннотниками затискав трамвай в кільце.

Брязнуло. Скреготнули гальма.

Водій трамвая почав зупинятися, вгледівши попереду призначену для цього зупинку. Зробив це досить різко. Хотів того, не хотів – вагон рвучко смикнуло, струшуючи батяра з підніжки, мов грушу. На ногах Чубчик уже не втримався, впав, покотився бруківкою, наче колобок. Натягнув віжки й Захар, а Клим вистрибнув майже на ходу, спіймавши себе абсолютно на непотрібній зараз думці: капелюх дивом не злетів, попошукав би потім… Широкими стрибками помчав до батяра, наздогнав-таки, збив із ніг.

Коліна в самого підігнулися. Не стримався – сів поруч, на тепле каміння бруку. Дихав тяжко, наче загнаний мисливський пес. Чубчик востаннє спробував сіпнутися, та Кошовий схопив за ногу, потягнув, ніби хотів зрушити хлопчину з місця в такий спосіб. Для певності навалився, зовсім не дбаючи про вигляд свого костюма.

Відчув щось у правій кишені хлопчини. Той лапнув, навіть програвши, готовий боронити свій скарб.

Наступної миті їх оточили вершники. Старший зіскочив із сідла, гримнув густим басом:

– Ви що тут влаштували, пся крев! Що це за іграшки, курва мама!

– Вбивають! – заскиглив свого впольований батяр.

– Дивись, такого вб’єш! – огризнувся поліцейський і перевів погляд на Клима.

Тепер щось мусив сказати він. Не придумавши до пуття, що саме, не віддихавшись остаточно, не розуміючи до кінця, як вдалося спіймати втікача, видихнув, аби не мовчати:

– Гляньте, що там у нього в кишені!

Поліцейський важкою горою нависнув над Чубчиком.

– Вивертай!

– Я нічого не зробив!

– Бардзо вивертай, скурвий сину!

Нема ради. Вивернув.

– І що тут можна прочитати, пане комісаре? У вас почерк наче в аптекаря, я вам це вже говорив?

Томаш Понятовський ще раз пробіг очима списаний аркуш, легенько смикнув себе за правий, блискучий від брильянтину вус, зиркнув на того, хто приніс документ.

Напроти столу директора департаменту кримінальної поліції Львова стояв чоловік років під сорок. Його, кримінального комісара Марека Віхуру, вирізняв не загрозливий зріст, а найперше колір обличчя. Воно ніби пашіло, будучи нездорово червоним і додаючи сищикові лиховісності, так потрібної для грози вбивць та ґвалтівників. Колір комісарового обличчя робив його схожим на всіх без винятку чоловіків, котрі або постійно п’яні, або в кращому разі весь час живуть у стані жахливого похмілля. Тож п’яному, а тим більше – похмільному під гарячу руку ліпше не потрапляти. Марека Віхури це стосувалося повною мірою. Йому під руку так само краще не лізти, на шляху в нього ставати небезпечно.

Була єдина обмовка.

Серед більшості своїх колег по службі кримінальний комісар славився майже цілковитою байдужістю до алкоголю.

Міг собі дозволити на якомусь урочистому прийомі в департаменті келих-два шампанського, інколи під час неформальних товариських посиденьок неквапом випивав кухоль світлого пива, смакуючи зі смаженими німецькими ковбасками. Разом із тим усі, кому треба, знали: комісарові Віхуру пити заборонив сімейний лікар, до порад якого гроза львівських злочинців дослухався. Червоний колір обличчя чоловік мав від природи, щось сталося із судинами, кров постійно приливала до лиця. Коли інші бліднули, Віхура просто ставав рожевим, у такі моменти виглядаючи значно здоровішим.

Червоне лице й нерозбірливий почерк, котрий більше нагадував давнє зашифроване послання, були тими рисами, котрі вирізняли комісара Віхуру серед інших поліцейських львівського департаменту.

– Чому ви не дали тому панові написати пояснення особисто? – бурчав