Читати книгу - "1Q84, книга 2, Муракамі Харукі"

На якийсь час у кімнаті запала мовчанка. Перестав торохтіти й грім. Усе затихло.

— Щодо мене, то я хотів би, щоб ви, якщо це можливо, так і зробили, — сказав чоловік. — Однак, на жаль, такого вибору у вас нема. Ні 1984 року, ні 1Q84 року. З різних причин.

— 1984 року дороги, якими йшли я і Тенґо-кун, навіть не перетиналися. Ви це хочете сказати?

— Саме це. Ви обоє, зовсім не підтримуючи стосунків, але думаючи одне про одного, можливо, так і постаріли б у самотності.

— А от 1Q84 року я зможу принаймні дізнатися, що вмерла заради нього.

Чоловік мовчки дихав.

— Я хотіла б, щоб ви сказали мені одну річ, — сказала Аомаме.

— Якщо зможу, — все ще лежачи долілиць, відповів чоловік.

— Тенґо-кун якось дізнається, що я вмерла заради нього? Чи ніколи так нічого й не знатиме?

Чоловік довго думав над цим запитанням.

— Можливо, це залежить від вас.

— Залежить від мене, — повторила Аомаме. — Як це розуміти?

Чоловік спокійно хитнув головою.

— Вам доведеться пройти тяжкі випробування. І після того, напевне, побачите все у відповідному світлі. Більше нічого не можу сказати. Ніхто точно не знає, що таке смерть, поки сам з нею не зустрінеться.

Аомаме старанно витерла рушником сльози на обличчі, взяла в руки з підлоги мініатюрну плішню і ще раз перевірила, чи її вістря не зламалося. Палець правої руки приклала до фатальної точки на чоловіковій шиї. Відшукала її швидко, бо її положення закарбувала собі в пам'яті. Натискаючи легенько пальцем, оцінила реакцію і ще раз переконалася, що інтуїція її не підводить. Після того вона кілька разів глибоко дихнула, вирівняла серцебиття і заспокоїла нерви. Голову довелось очистити від будь-яких думок. Навіть тимчасово стерла любов до Тенґо. Ненависть, гнів, розгубленість прогнала геть від себе. Невдача неприпустима. Свідомість треба зосередити на смерті. Ніби чітко сфокусувати промінь світла.

— Зараз роботу скінчимо, — сказала вона спокійно. — Я мушу прибрати вас із цього світу.

— І тоді я позбудуся наділеного мені болю.

— Усіх болів, карликів, зміненого світу, різних гіпотез... і любові.

— І любові. Це правда, — наче сам до себе проказав чоловік. — І я мав людей, яких любив. Ну що ж, закінчимо свою роботу. Аомаме-сан, ви страшенно здібна людина. Це мені ясно.

— І ви, — сказала Аомаме. В її голосі вже відчувалася дивовижна прозорість того, що приносить смерть. — Мабуть, ви також надзвичайно здібна й видатна людина. І, напевне, мав би існувати світ, в якому вам не довелося 6 умирати.

— Того світу вже нема, — сказав чоловік. Це були його останні слова.

Того світу вже нема.

Аомаме приставила гостре вістря до особливого місця на чоловіковій шиї. Зосередившись, вибрала правильний кут його нахилу й піднесла кулак правої руки. Затаївши подих, очікувала сигналу. "Ні про що не думатиму, — вирішила вона. — Ми обоє закінчимо свою роботу. От і все. А думати про щось нема потреби. І пояснення зайві. Залишається тільки очікувати сигналу", її кулак, твердий мов камінь, не мав серця.

За вікном трохи гучніше прокотився грім без спалаху блискавки. Об віконні шибки барабанив дощ. У той час вони обоє перебували в стародавній печері. Темній, вологій, з низькою стелею. її вхід обступили похмурі звірі й духи. Навколо Аомаме тільки на мить світло й тінь злилися воєдино. Безіменний вітер просвистів далекою морською протокою. Це був сигнал. Послухавшись його, Аомаме коротко й точно опустила кулак.

Усе скінчилося без жодного звуку. Звірі й духи глибоко видихнули, розступились і повернулися в глибінь бездушного лісу.

Розділ 14

(про Тенґо)

Переданий пакет

— Ідіть сюди й обніміть мене, — сказала Фукаері. — Нам удвох треба ще раз поїхати до котячого міста.

— Тебе обійняти? — спитав Тенґо.

— Ви не хочете цього робити, — без запитальної інтонації спитала Фукаері.

— Та не в цьому річ. Бо просто... не знаю, як і сказати... не розумію, для чого це.

— Щоб зробити очищення, — монотонним голосом відповіла дівчина. — Ідіть сюди й обніміть мене. Одягніть на себе піжаму й погасіть світло.

Послухавшись її, Тенґо загасив лампу, що висіла під стелею. Роздягнувся і накинув на себе піжаму. "Цікаво, коли востаннє я її прав?" — переодягаючись, подумав він. Позаяк не міг пригадати, то, напевне, досить давно. Але, на щастя, вона нічим не пахла. Загалом Тенґо не дуже пітнів. Але вважав, що піжаму треба прати частіше. У цьому непевному житті будь-коли може щось статися. Тож старанно випрана піжама тоді стане у пригоді.

Він заліз у ліжко й несміливо обхопив Фукаері рукою. Дівчина поклала голову на його правицю. І стишилася, немов створіння, що готується до зимової сплячки. її тепле тіло було м'яким, безборонним.

Грім знову подужчав. Тепер і дощ почав іти. Ніби шаленіючи від злості, його косі струмені безперервно періщили віконні шибки. Повітря, здавалось, гусло, а світ чимдуж наближався до свого похмурого кінця. Напевне, таке відчуття було й тоді, коли стався світовий потоп. Під час такої негоди й парі носорогів, і парі левів, і парі пітонів довелося чимало витерпіти, перебуваючи в тісному Ноєвому ковчегу. Бо їхні життєві звички сильно різнилися, а вони не мали кому поскаржитися, до того ж чужі запахи їх дратували.

Слово "пара" нагадало Тенґо про Сонні й Шер. Однак рішення посадити їх у Ноїв ковчег, щоб представляти людську пару, навряд чи можна було назвати правильним вибором. Для такої ролі, напевне, набагато краще підійшла б інша пара.

Обіймаючи в ліжку Фукаері, одягнену в його піжаму, Тенґо перебував у дивному настрої. Йому навіть здавалося, ніби обіймає частину самого себе. Як істоту з розділеним тілом і кров'ю, але однаковим запахом і спільною свідомістю.

Він уявив собі, що замість Сонні й Шер обрали його з Фукаері в ролі людської пари й посадили на Ноїв ковчег. Але і їх не можна було назвати підходящим зразком такої пари, яка представляла б людство. "Узагалі, як не крути, те, як ми оце зараз обіймаємося в ліжку, важко назвати зразковим", — подумав він і вже не міг заспокоїтися. І, перемикаючись на інше, уявив собі, як у Ноєвому ковчегу дружно живуть Сонні й Шер з пітонами. Зовсім беззмістовна гра уяви, але завдяки їй Тенґо вдалося хоч трохи зняти напруження.

Фукаері, перебуваючи в обіймах Тенґо, не ворушилась і не говорила. Мовчав і він. Навіть обіймаючи її в ліжку, майже не відчував статевого потягу. Для Тенґо статевий потяг був насамперед продовженням спілкування. Тому прагнути його без можливості спілкування вважав недоречним. Загалом він також розумів, що й вона не хоче цього від нього. Йому хотілося чогось іншого, а чого — не знав.

Та незалежно від того, яка була мета, обіймати вродливу сімнадцятирічну дівчину не було чимось особливо неприємним. Іноді її вухо торкалося його щоки. її теплий подих відчувався на його шиї. її груди, порівняно з тендітним тілом, здавалися великими й твердими. їхню пругкість Тенґо намацав над самим животом. її шкіра чудово пахла. Такий особливий життєвий запах випромінює лише організм на стадії формування. Запах розпущеної в розпал літа квітки, вкритої вранішніми росинками. Схожі пахощі йому траплялися колись по дорозі до початкової школи.

"Тільки не треба ерекції, — подумав Тенґо. Бо тоді вона одразу зрозуміє. А він опиниться у трохи незручному становищі. Якими словами й ходом думок пояснить сімнадцятирічній дівчині, що випадково збудився, хоча не відчував безпосереднього статевого потягу. Але, на щастя, ерекції ще не було. І жодних її ознак. — Перестану думати про запах. Треба повернути думки на речі, ніяк не пов'язані із сексом".

Тенґо знову якийсь час думав про стосунки Сонні й Шер з парою пітонів. Чи матимуть вони спільну тему для розмови? Якщо матимуть, то яку? Співатимуть разом пісні? А коли пізніше уявлення про ковчег під час бурі вичерпалося, Тенґо взявся подумки множити тризначні числа. Він часто так робив, коли займався сексом із заміжньою подругою. Завдяки цьому затримував момент виверження сімені, до чого подруга ставилася дуже строго. А от чи це могло мати якийсь вплив на те, щоб зупинити ерекцію, він не знав. Але краще щось робити, ніж нічого. Треба щось робити.

— Я не проти, якщо підніметься, — ніби прочитавши його думки, сказала Фукаері.

— Не проти?

— У цьому нема нічого поганого.

— Нема нічого поганого, — повторив Тенґо її слова. "Як учень початкової школи на уроці статевого виховання", — подумав він. В ерекції немає нічого соромного й поганого. Але, звісно, треба вибирати підходящий час і місце.

— Значить, уже почалося очищення? — спитав Тенґо, щоб перемінити тему розмови.

Дівчина на це не відповіла. Здавалось, її маленькі чарівні вуха намагалися щось розчути крізь перекоти грому. Це Тенґо розумів. Тому вирішив більше нічого не казати. Перестав перемножувати й тризначні числа. "Якщо Фукаері не проти, то чому б йому не підніматися?" — подумав Тенґо. Та його прутень не виявляв ознак ерекції, а занурився у трясовиння спокою.

— Мені так подобається твій пісюн, — сказала заміжня подруга. — І формою, і кольором, і розміром.

— А от мені не дуже, — заперечив Тенґо.

— Чому? — тримаючи в руці його м'якого прутня, немов сонну домашню тваринку, й оцінюючи його вагу, спитала вона.

— Не знаю, — відповів Тенґо. — Мабуть, тому, що я його не вибирав.

— Дивак, — сказала подруга. — Дивно міркуєш.

Це була дуже давня розмова. Подія, що сталася ще до всесвітнього потопу, коли Ной рятувався на ковчегу.

Фукаері спокійно, ритмічно дихала теплом у шию Тенґо. У тьмяному зеленому світлі електронного годинника й поодиноких спалахів блискавки, що нарешті почалися, він розглядав її вухо, яке здавалося йому схожим на м'яку таємничу печеру. "Якби вона була моєю коханкою, я невтомно його цілував би, — думав Тенґо. — Під час сексу, занурившись в її лоно, приклав би губи до цього вуха, легенько покусував би, лизав би язиком, дихав на нього й нюхав би". Та робити це зараз він не хотів. Його ситуативне уявлення спиралося на чисте припущення — мовляв, якби вона була коханкою, то так зробив би. З морального погляду він не мав чого соромитися. Можливо.

Однак, незалежно від того, чи це морально, чи ні, йому не треба про це думати. Його прутень, здавалось, прокинувся із спокійного сну в трясовинні від постукування пальцем по спині. Позіхнув, неквапливо підвів голову й почав твердіти.