Читати книгу - "Мій нестерпний ельф, Настуся Соловейко"

Коли ж, нарешті, його плоть наповнила мене, я широко розкрила очі.

– Духи! Який ти великий! – прошепотіла.

Він не рухався, даючи мені час звикнути.

– Не боляче? – спитав напружено.

– Ні, просто …просто ти такий…

Він тихенько засміявся.

– Я зрозумів, Флоро, ти тільки що зробила мені найбільший комплімент.

Наші губи зустрілись й він почав рухатись.

Чи знала я що таке насолода раніше? Мабуть.

Та з Льє все було через край. Він то сповільнювався, то рухався так швидко, що я не тямила себе. Не знаю, скільки разів за ту ніч я дійшла до найвищої точки, раювання раз за разом вогняною хвилею розтіклося по тілу.

Ще ніколи я відчувала себе такою втомленою і щасливою одночасно.

Мені не хотілося ні про що думати, тільки відчувати як сильні руки притискають мене до себе. Як рівно б'ється його серце.

Я заснула.

Перші лагідні сонячні промінці пробивались крізь штору. Ще не зовсім прокинувшись, відчула, як Льє охопив руками мої груди.

Від цього живіт знов сповнився жаром.

– Ні… – простогнала – я більше не зможу! Ти ненаситний.

– Зможеш, – куснув мене за вухо і піднявши мою ногу, одним різким рухом увійшов так глибоко, що я рвано видихнула.

– Ось так, яка ти гаряча…

Він рухався в одному, зводячому мене з глузду ритмі, пальці дражнили чутливий бутон.

Раптово він спинився.

Не розуміючи в чому справа, я спробувала рухатись сама, та ельф не дав.

– Прошу… Льє….

– Просиш про що? – він провів язиком вздовж мого плеча.

– Ти знаєш… – видихнула.

– Ні, не знаю, скажи мені, чого ти хочеш – цього? – відчула як його тверда плоть знов наповнює мене.

– Так…прошу… не зупиняйся…

– То, хто з нас ненаситний? – спитав хрипло.

От же ж! Утім, будь-які думки повилітали в мене з голови, був тільки він, його теплі губи та ніжні руки.

Коли все скінчилося я не була певна, що можу ходити. Я так і сказала ельфу.

– Можеш тоді лежати, я принесу щось поїсти сюди, хоча, краще спершу помию тебе, – його очі хитро заблищали.

– Ні! Я сама! – вигукнула.

Він засміявся та всівся поряд.

– Вибач, якщо втомив тебе, та я надто довго тебе хотів. Ще як побачив тоді, вперше, на допиті. Я б набагато охочіше намагався залізти тобі під спідницю, ніж в голову. Це твоє закрите плаття, викликало у мене бажання здерти його з тебе прямо там.

– Духи! Льє!– я почервоніла – перестань вже бути таким… таким відвертим!

– А чому ні? Я такий який є, – він стенув плечима – навіть, після того, що ти наговорила мені у башті, я збирався дати тобі трохи часу, і якби ти не прийшла до мене сама, я б все одно не відступився.

– Правда? А чому ж ти тоді гарчав на мене цілий тиждень? – спитала вигнувши брови.

– Частково, тому що мені подобалось як ти злилась, а частково, бо не розумію як ти примудрилася у все це вляпатись, а ще… – він помовчав – і гадки не маю, як тобі допомогти. Принаймні, поки що.

Лице його враз стало серйозним.

– Відповідь від стража ще не прийшла. Що ж до артефактів і дракона, то я вже зробив декілька запитів, щоб перевірити відомих нам контрабандистів, та більшість з них сидить у в'язниці або ж втікли з королівства.

– Може, ти все ж таки спробуєш залізти мені в голову? Нехай буде боляче, та якщо ти дістанеш мої спогади, це все змінить. Я знаю тепер, що ти не впливав на мене, прости мене Льє, що образила тебе.

Він хитнув головою й нахмурив брови.

– Менше за все на світі я хочу робити тобі боляче. Спробувати можна, проте, ти повинна довіритись мені та розслабитись, можливо, тоді щось і вийде.

– Ти можеш пояснити, чому в тебе не виходило побачити мої спогади тоді, на допитах?

– Не знаю, я з таким раніше не стикався, це схоже на те, якби я намагався пробитись крізь стіну. І це не була чужа магія, це твій власний захист, можливо, саме тому, викрадач тебе і повернув.

– Та все ж, він зміг накласти на мене закляття, я нічого не пам'ятаю.

– Так, проте, це не одне й те саме. Мені не треба заклять для того, щоб читати людину, це у мене в крові. Втім, напевно, воно і краще, що ти нічого не пам'ятаєш.

– Навіть не знаю… – Льє, я…мені…я ніколи раніше не думала про наслідки, та, чи може ти знаєш якесь зілля, щоб я…

– Щоб ти не завагітніла? – я кивнула – про це можеш не турбуватись.

– Чому? – спитала здивовано.

– Тому що, на жаль, в ельфів і людей майже ніколи не буває дітей.

Мимоволі я відчула розчарування. Втім, він же заміж мене не кликав, нічого не обіцяв.

– Та якщо хочеш, я замовлю його для тебе.

Я кивнула.

Ми все ж таки спустилися вниз на сніданок. Виявилось, що Бальмон і сам дуже смачно готує.

Хто б міг подумати?

Не втримавшись, я все ж таки запитала, коли ми сиділи за столом:

– А куди ти тоді їздив ввечері?

Ельф глянув на мене так, що я почервоніла.

– А я знав, що ти не просто так у кріслі заснула. Якщо ти думаєш, що я був з жінкою – моя відповідь ні. Я був на урочистій вечері з приводу нагородження мене медаллю за відвагу, – він зухвало посміхнувся.

Я відкрила рот від подиву.

– І що ж такого відважного ти зробив?

– Спас дівчину від дракона.

– Що правда?

– Ні звичайно, – засміявся він – робив свою роботу, посадив одного маніяка. Дуже шкода, що поки не можу зробити того самого з Корилом. Він тобі точно нічого не зробив? – його очі уважно слідкували за виразом мого обличчя.

Мені не хотілося розказувати, як все було насправді. Минуло й минуло.

– Ні, нічого. То…в тебе нікого нема? – спитала я.

Не могла не спитати. Навіть, якщо все це не серйозно, не хотілося б бути ще одною. Хоча, він може і збрехати.

– Є.

– Є??! – мимоволі підвищила голос.

– Так, сидить навпроти й ставить дурні питання, – він схопив мене за руку і пересадив до себе на коліна.