Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

— Хіба це не злочин? Хіба це не злочин? Чоловік, що сидів ліворуч од нього ненастанно повторював ці слова. Джо Гарленд повернув голову. У чоловіка було червоне обличчя в зморшках і срібне волосся. Він міцно держав двома брудними пальцями театральний додаток до газети. — Молоді актриси всі так одягаються, що їх швидше можна назвати голими… Чому вони не дадуть спокою людині?

— То вам, виходить, не до вподоби дивитися на ці малюнки?

— Чому вони не дадуть спокою людині, питаю я? Якщо нема роботи й порожньо в кишенях, що доброго в цих малюнках?

— Алеж сила людей залюбки дивляться на портрети актрис у газетах. Навіть і я сам у колишні дні.

— Так у колишні дні ви, певно, мали роботу… а тепер не маєте, — люто буркнув він. Джо кивнув головою. — Ну, то на біса вони? Хіба не можна дати спокій людині? А роботи тепер не буде аж до снігопаду.

— А що ви робитимете до того часу?

Старий не відповів. Він знову схилився над газетою, примружив очі й замурмотів.

— Вони голісінькі. Це злочин, кажу я вам.

Джо Гарленд звівся на ноги й пішов.

Було сливе темно. Коліна йому заніміли від довгої сидні. Плентаючися знесилено, він відчував, як пояс туго стискає йому шлунок. Жалюгідна стара шкапо, тобі треба перехилити чарочку, щоб голова почала знову працювати. Із-за обертових дверей до нього долинув кислий дух пива. Обличчя буфетника скидалося на яблуко-ранет на затишній поличці з червоного дерева.

— Дайте мені чарку віскі. — Рідина обпалила йому горло, тепла й пахуча. Воно робить мене людиною. Не допивши чарки, наблизився до дармового буфета і з’їв бутерброда з шинкою і одну маслину.

— Ще одну чарку, Чарлі. Це питво кожного робить людиною. Та я надто багато заживав його, і в цьому моє лихо. Тепер ви не хочете й глянути на мене, друзі, а колись же називали мене «Чарівником Волл Стріту». Ще одна ілюстрація до того, як сильно впливає щастя на людські справи… Еге, сер, залюбки. Бажаю вам здоров’я, довгого віку й щастя у всьому… Це з кожного робить людину… Гадаю, джентлмени, поміж вас багато є таких, що терпіли крах, а чи ж багато порозумнішали й стали розважнішими? Ще одна ілюстрація до того як сильно впливає щастя на людські справи. Та зо мною було не так, джентлмени. Десять років грав я на біржі, десять років ні вдень, ні вночі не випускав телеграфної ленти з рук і за десять років тільки тричі схибив, не рахуючи останнього разу. Джентлмени, я виявлю вам таємницю. Виявлю вам дуже важливу таємницю… Чарлі, налийте моїм приятелям по чарочці, я частую їх, і самі призволяйтеся… Адже тоді віскі потрапить туди, де йому й належить бути… Джентлмени, це тільки ілюстрація до того, як сильно впливає щастя на людські справи. Джентлмени, таємниця мого успіху… Це щира правда, запевняю вас, можете перевірити самі, прочитавши статті в газетах і журналах того часу, промови, лекції. Один чоловік — потім виявилося, що то був всесвітній шахрай — написав був, навіть, детективний роман про мене, назвавши його «Таємниця успіху». Можете знайти його в Нью-Йоркській громадській книгозбірні, якщо цікавитеся… Таємниця мого успіху була… Почувши, ви почнете глузувати й скажете, що Джо Гарленд старий дурень… Еге, скажете… Десять років, кажу вам, грав я на ріжниці, купував підприємства, що ніколи навіть не чув їхньої назви й щоразу вигравав. Зібрав цілу гору грошей. Чотири банки держав у себе в кулаці. Почав прокладати собі шлях до цукру й кавчуку, але передчасно… Та вас кортить довідатися про мою таємницю, ви гадаєте, що можете скористатися з неї… Ні, не зможете… Бо щастя моє було в синій, шовковій краватці, що мати сплела мені, коли я був ще хлопчаком. Не смійтеся, будьте ви прокляті! Ні, я не завожуся. Даю тільки ще одну ілюстрацію до того як сильно впливає щастя. Того дня, коли я вкупі з одним чоловіком витратив тисячу долярів на Луїзвільські та Нашвільські папери, щоб грати на ріжниці, того дня на мені була та краватка. Двадцять п’ять пунктів і двадцять п’ять хвилин. Це був початок. Тоді, поступово, я почав спостерігати, що коли на мені нема цієї краватки, я втрачаю гроші. Вона стала потім дуже обтріпана, і я ховав її до кишені. Та це не допомагало. Я мусив носити її на шиї, розумієте? А решта — старезна історія, джентлмени… Була собі дівчина, будь вона проклята, але я кохав її. Хотів довести, що нема в світі нічого, чого я не зробив би для неї, отож подарував їй цю краватку. Вдавав, ніби це жарт, і реготався — ха-ха-ха! Та вона, вигукнувши: «алеж це якесь дрантя!» укинула її в огонь… Ще одна ілюстрація… Друзі, чи ви, часом, не почастуєте мене? Я випадково опинився без грошей сьогодні… Дякую, сер… Це надає свіжої сили людині…

-----

У напхом напханому ваґоні підземної залізниці хлопця-посланця придавили до спини високої білявої жінки, що від неї тхнуло пахощами «Мері Ґарден». Лікті, пакунки, плечі, стегна, збивалися все ближче щоразу, як ваґон нахилявся, скрегочучи. Мокре від поту кепі «Західнього Об’єднання» зсунулося хлопцеві на бакир. Якби у мене була така панійка, як оце, то заради неї варто було б спинити поїзд, погасити вогні, розтрощити навіть ваґони. Я міг би мати її, якби у мене досить було грошей. Поїзд притишив ходу, вона навалилася на нього, а він заплющив очі, затаївши подих. Його ніс сливе вгруз їй у шию. Поїзд спинився. Людська хвиля винесла його у двері.

Засліплений, спотикаючися, вийшов на повітря, на мерехтливі квартали світла. На Верхньому Бродвеї повнісінько було людей. На розі Дев’яносто Шостої вулиці стояли подвоє і потроє матроси. Хлопець з’їв два бутерброди з шинкою і з ліверною ковбасою у крамничці делікатесів. У жінки біля конторки було волосся кольору сиру, як і в тієї дівчини у ваґоні підземки, але ця видавалася гладшою й старішою. Дожовуючи решту бутерброда, хлопець сів у ліфт, щоб потрапити до Японського саду. Там посидів якусь мить перед екраном, що миготів йому в очах. Всі мабуть, думають, що я смішний у своєму одягу посланця. Краще піти звідси. Мушу віднести ще телеграми.

Підтягши тугіше поясок, побіг униз сходами. Тоді попростував Бродвеєм до 105 вулиці, на схід, до