Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

Вікс розмовляв серйозно, однак наприкінці цієї довгої тиради в його сірих очах промайнув сміх, і Філіп почервонів, коли збагнув, що американець кепкує з нього.

— Ну й дурниці ви верзете, — розлючено кинув він.

27

Вікс винаймав дві невеличкі затильні кімнатки в будинку фрау Ерлін, і одна з них слугувала вітальнею та була достатньо зручною, щоби приймати гостей. Після вечері американець частенько запрошував Філіпа і Гейворда до себе, напевно, керуючись пустотливим гумором, який доводив до розпачу його друзів у Кембриджі (штат Массачусетс). Чоловік приймав гостей із вишуканою люб’язністю і наполягав, аби вони сідали у два найзручніших крісла в кімнаті. Попри те що сам Вікс не пив, він ввічливо (і, як здавалося Кері, іронічно) ставив біля Гейворда кілька пляшок пива і наполегливо запалював сірник щоразу, коли у його опонента в розпалі суперечки гасла люлька. На самому початку їхнього знайомства Гейворд, студент відомого університету, ставився до Вікса, усього-на-всього випускника Гарварду, по-батьківськи, а якщо розмова випадково торкалася грецьких трагедій, у яких англієць вважав себе експертом, він давав зрозуміти, що це не тема для обміну думками і ділитися інформацією — його виключне право. Вікс чемно слухав, злегка всміхаючись, поки Гейворд не закінчить лекцію, а потім поставив кілька підступних запитань, котрі спершу здалися тому невинними, і він ввічливо відповів, не помітивши, в яку пастку потрапив. Вікс люб’язно заперечив, потім навів факти, процитувавши якогось маловідомого латинського коментатора, а тоді послався на німецького експерта, і стало зрозуміло, що він — учений. Безтурботно усміхаючись і перепрошуючи, американець зруйнував усю вибудувану Гейвордом теорію і з вишуканою ввічливістю продемонстрував її псевдонауковість. Він глузував з англійця з м’якою іронією. Філіп не міг не погодитися, що Гейворд справляв враження справжнього дурня, а той не міг втримати язика за зубами: помиляючись, але не втрачаючи самовпевненості, юнак намагався сперечатися — робив безглузді заяви, а Вікс дружелюбно його виправляв; знаходив помилкові причини, а Вікс доводив їхню сміховинність. Урешті-решт американець зізнався, що викладав у Гарварді грецьку літературу. Гейворд презирливо розреготався.

— Я мав би здогадатися. Звісно ж, ви читали греків як шкільний учитель, — сказав він, — а я читаю їх як поет.

— І вам здається, що грецька література стає поетичнішою, якщо не розуміти її змісту? А я гадав, що неправильний переклад покращує лише релігійні тексти.

Урешті-решт, допивши пиво, розпалений та розхристаний Гейворд покинув кімнату американця і сказав Філіпові, роздратовано махнувши рукою:

— Звичайно, цей чоловік справжній педант. У нього немає істинного почуття прекрасного. Точність прикрашає клерків. Наша мета — відчути дух грецьких авторів. А Вікс нагадує того, хто йде на концерт Рубінштейна[71], щоби пожалітися, що той сфальшивив. Сфальшивив! Хіба це має значення, якщо він грає божественно?

Його слова справили враження на Філіпа, котрий і гадки не мав, скільки некомпетентних людей заспокоюють себе цими фальшивими нотами.

Гейворд не міг встояти перед можливістю повернути собі втрачені під час минулої суперечки позиції, тож Вікс легко залучав його до нових дискусій. Попри те що юнакові важко було не помічати, які мізерні його знання у порівнянні з американцевими, його англійська непоступливість чи ображена гордість (утім, можливо, це одне й те саме) не дозволяли припинити суперечку. Варто було Гейворду бовкнути щось нелогічне, Вікс одразу кількома словами доводив помилковість його тверджень, на мить замовкав, насолоджуючись тріумфом, а потім змінював тему, наче християнське милосердя змушувало його пожаліти розчавленого суперника.

Часом Філіп намагався вставити свої п’ять копійок, аби допомогти товаришу, але Вікс лагідно уривав його, втім, доброзичливо, зовсім не так, як відповідав Гейворду, тож навіть хворобливо чутливий Кері не почувався ображеним. Гейворд, раз по раз почуваючись дурнем, часто втрачав над собою контроль, і лише ввічлива усмішка американця не давала суперечці перетворитися на сварку. Одного разу, виходячи з Віксової кімнати, молодик розлючено пробурмотів:

— Клятий янкі!

Це все вирішувало. Хіба ж не досконала відповідь на аргумент, який здавався незаперечним?

Попри те що у невеличкій Віксовій кімнаті дискусії починалися з будь-яких тем, кінець кінцем усе завершувалося обговоренням релігії: студент-теолог цікавився цими питаннями з професійної точки зору, а Гейворд радів будь-якій темі, де не потрібно було знати конкретні факти — коли мірилом слугують почуття, можна начхати на логіку, а якщо з логікою ви не дружите, виходить дуже вдало. Юнакові складно було пояснити Філіпу свої релігійні погляди, не виливаючи на товариша цілий потік слів, однак було зрозуміло (і це збігалося з Філіповими уявленнями про природний стан справ), що його виховали в класичних релігійних традиціях. Щоправда, Гейворд досі симпатизував римо-католицтву, хоча від наміру змінити конфесію вже відмовився. Він міг чимало сказати, вихваляючи католицьку церкву, і весь час порівнював її пишні церемонії з простими англіканськими службами. Юнак дав Філіпу «Апологію» Ньюмена, і той прочитав її до останньої сторінки, хоча книжка й здалася йому неймовірно нудною.

— Читайте її заради стилю, а не заради змісту, — наставляв його Гейворд.

Він захоплено розпинався про музику ораторіанців[72] і висловлював чудові припущення з приводу зв’язку між пахощами ладану та побожністю. Вікс слухав усе це із застиглою посмішкою.

— Гадаєте, те, що Джон Генрі Ньюмен гарно писав англійською, а кардинал Меннінґ[73] мав колоритну зовнішність, доводить правоту католицької церкви?

Гейворд натякнув, що пережив чимало душевних мук. Цілий рік він блукав у темряві. Він розчесав пальцями своє хвилясте світле волосся і повідомив, що не погодився б знову пережити такі душевні муки навіть за п’ятсот фунтів. На щастя, врешті-решт він знайшов спокій.

— І у що саме ви вірите? — поцікавився Філіп, котрого ніколи не задовольняли його туманні твердження.

— Я вірю у Цілісність, Добро і Красу. — Англієць вклав у ці слова всю душу, а розслаблені довгі руки та ноги і гордо посаджена голова надали йому надзвичайно привабливого вигляду.

— Ви б саме так описали свою релігію під час перепису населення? — м’яко поцікавився Вікс.

— Ненавиджу точні визначення: вони такі потворні, такі очевидні. Якщо ваша ласка, я сказав би, що дотримуюся релігії герцога Веллінгтона[74] і містера Ґладстона[75].

— Але це і є англіканська церква, — здивувався Філіп.

— Ох, мудрий юначе, — заперечив Гейворд із усмішкою, яка змусила Кері почервоніти: хлопцеві здалося, наче він повівся вульгарно, висловивши витончену думку інших такими простими словами, — я належу до англіканської церкви. Однак я люблю