Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

золото й шовк, у які вдягаються римські священики, і целібат, і сповідальню, і чистилище; у темряві італійського собору, таємничого і сповненого ароматами ладану, я щиро вірю у диво, створене месою. У Венеції я бачив одну жінку-рибалку, вона босоніж увійшла до храму, поклала кошик із рибою біля себе, впала на коліна і молилася Мадонні; і я відчув, що її віра справжня — і молився, і вірив разом із нею. Утім, так само я вірю в Афродіту й Аполлона і величного бога Пана.

У нього був чарівний голос, і він підбирав слова, майже ритмічно наспівуючи їх. Гейворд радо продовжив би далі, але Вікс відкоркував другу пляшку пива.

— Дозвольте налити вам трохи.

Англієць звернувся до Філіпа з тією легкою зверхністю, яка так вражала молодь:

— Тепер ви задоволені? — поцікавився він.

Дещо збентежений Філіп запевнив, що так і є.

— А я засмучений, що ви не додали ще й трохи буддизму, — втрутився Вікс. — Зізнаюся, я сам іноді відчуваю симпатію до Магомета, шкода, що ви забули про нього.

Гейворд розреготався, адже був того вечора в гарному настрої, а власні слова ще звучали в його вухах приємною луною. Юнак осушив свій келих.

— Я не чекав, що ви зрозумієте мене, — відповів він. — Ваш холоднокровний американський розум схильний усе критикувати. Емерсон[76] і всіляке таке. Та що таке критика? Критика — це здебільшого руйнівна стихія; руйнувати може кожен, але не кожен може будувати. Ви педант, мій любий друже. Важливо створювати: я — творець, я — поет.

Вікс кинув на нього погляд, який здавався похмурим, та все ж супроводжувався сліпучою усмішкою.

— Гадаю, якщо ви не заперечуєте проти таких слів, що ви трохи сп’яніли.

— Хіба так трохи, що про це навіть не слід згадувати, — весело погодився англієць. — Цього недостатньо, щоби вам вдалося перемогти мене в суперечці. Але не зупиняймося: я відкрив вам свою душу, тепер ваша черга розповісти нам про свою віру.

Вікс нахилив голову набік і став схожим на горобчика на жердинці.

— Уже багато років я намагаюся збагнути це. Гадаю, я уніат.

— Але вони сектанти, — здивувався Філіп.

Він не зрозумів, чому обидва його співрозмовники розреготалися — Гейворд громоподібно, а Вікс кумедно фиркаючи.

— А в Англії сектанти не можуть бути джентльменами, чи не так? — поцікавився Вікс.

— Ну, якщо вас цікавить моя думка, так і є, — дещо різкувато кинув Кері.

Він ненавидів, коли з нього сміялися, а чоловіки засміялися знову.

— Чи не розповісте мені, хто такий джентльмен? — попросив американець.

— Ох, навіть не знаю. Це й так усім відомо.

— А ви — джентльмен?

Філіп ніколи в цьому не сумнівався, але знав, що не личить самому так себе називати.

— Якщо хтось каже вам, наче він джентльмен, можете закладатися, що це не так, — кинув він у відповідь.

— А я джентльмен?

Схильність до правди заважала Кері відповісти на це запитання, але він був ввічливим від природи.

— Ох, це зовсім інша річ, — озвався він. — Ви ж американець, чи не так?

— Отже, ми виявили, що джентльменами можуть бути лише англійці? — серйозно поцікавився Вікс.

Кері йому не заперечив.

— А можете назвати мені ще якісь відмінні риси джентльменів? — не вгавав американець.

Філіп почервонів, але почав гніватися і не думав про те, що виставляє себе на посміховисько.

— Чимало. — Він пригадав, як дядько казав, що для того, щоб стати джентльменом, потрібно три покоління. Це була його улюблена приказка разом із «горбатого могила виправить». — Перш за все це син джентльмена, який закінчив приватну школу, а потім Оксфорд чи Кембридж.

— Гадаю, Единбурзький університет не рахується? — втрутився Вікс.

— А ще він розмовляє англійською як джентльмен, носить відповідний одяг і завжди знає, чи джентльмен його співрозмовник.

Що більше Філіп говорив, то менш переконливими здавалися йому власні слова, але так воно й було: він буквально так і вважав, і так само вважали всі, кого йому довелося знати.

— Тепер мені зрозуміло, що я не джентльмен, — підсумував Вікс. — У такому разі не розумію, чому вас так здивувало те, що я сектант.

— Я не дуже розумію, хто такі уніати, — зізнався Філіп.

Вікс знову дивним чином нахилив голову набік: здавалося він ось-ось зацвірінькає.

— Уніат чесно не вірить майже в усе, у що вірять інші, зате надзвичайно палко вірить сам не знає в що.

— Не розумію, навіщо ви з мене кепкуєте, — сказав Філіп. — Я справді хотів дізнатися.

— Мій любий друже, я не кепкую з вас. Знадобилися роки терплячої праці і завзятих досліджень, що добряче попсували мені нерви, перш ніж я дійшов до цього визначення.

Коли Філіп із Гейвордом підвелися, Вікс простягнув Кері невеличку книжку в паперовій обкладинці.

— Гадаю, тепер ви вже досить добре розумієте французьку. Мені цікаво, чи зачарує вас ця книжка.

Філіп подякував і, взявши подарунок, подивився на обкладинку. Це було «Життя Ісуса», написане Ренаном[77].

28

Ані Гейворд, ані Вікс не здогадувалися, що пізніше Філіп активно прокручував у голові розмови, за якими минав вільний вечір. Йому ніколи раніше не спадало на думку, що на релігійні теми теж можна вести дискусії. Для нього релігією була англіканська церква, і недотримання її догматів було ознакою слабкої волі, котра обов’язково підлягала покаранню — у цьому світі або в іншому. Щодо покарання невіруючих хлопець, щоправда, трохи сумнівався. Можливо, милосердний суддя, кинувши у пекельне полум’я язичників — магометан, буддистів та решту, — пожаліє сектантів і римо-католиків (утім, якого приниження завдасть їм усвідомлення своїх помилок!), а ще, напевно, Всевишній змилостивиться над тими, хто не мав можливості дізнатися істину, — це було досить розсудливо, попри те що завдяки активним діям Місіонерської церкви таких залишилося небагато. Однак на тих, хто мав нагоду і не скористався нею (а до цієї категорії, вочевидь, належали римо-католики і сектанти), вже чекало жорстоке покарання. Єретики, безсумнівно, опинилися в ризикованому становищі. Можливо, Філіпа вчили не так багатослівно, але його переконали, що єдину надію на вічне блаженство мають лише члени англіканської церкви.

Кері неодноразово чув, що невіруючі — ниці й грішні безбожники. Однак Вікс, чиї вірування навряд чи збігалися з Філіповими, був справжнім християнським праведником. Хлопець нечасто бачив добре ставлення до себе і був приємно вражений бажанням американця допомогти йому: якось він застудився і три дні пролежав у ліжку, а Вікс доглядав за ним, наче мати. У його поведінці не було нічого порочного і ницого, навпаки — лише щирість та любляча доброта. Вочевидь, можна було не вірити і залишатися добропорядним.

Філіпу