Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » За п’ять кроків до кохання 📚 - Українською

Читати книгу - "За п’ять кроків до кохання"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "За п’ять кроків до кохання" автора Рейчел Ліппінкотт. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 54
Перейти на сторінку:
барвисті квіти, той самий акваріум з тропічними рибками біля дверей, де ми з По зажили неприємностей з Барб, бо кидали крихти від пончиків рибкам.

Може, атріум і не сильно змінився, відколи я приїжджаю до Сент-Ґрейс, але я точно змінилася. Так багато всього в цій лікарні сталося зі мною вперше, що важко перелічити.

Перша операція. Перший близький друг. Перший молочно-шоколадний коктейль.

А тепер — моє перше справжнє побачення.

Я чую, як двері повільно прочиняються, і, зазирнувши за ріг, бачу Вілла.

— Сюди, — шепочу я і встаю, простягаючи до нього кий.

Його обличчя розпливається в широкій усмішці, і рукою в рукавичці він береться за інший кінець кия. З його передньої кишені стирчить пляшечка «Кел Стату» похідного розміру.

— Вау, — каже він і потеплілими очима оглядає мене, від чого серце в моїх грудях робить сальто.

На ньому сині картаті фланелеві штани, які облягають його худорляве тіло, і з ними його очі набувають яскравішого відтінку блакиті. Його волосся охайніше: причесане, але досі зберігає той неймовірно звабливий безлад.

— Чарівна троянда, — каже він, але не зводить очей з моїх оголених ніг і з викоту моєї шовкової майки.

Я червонію, вказуючи на троянду, закладену за вухо.

— А, ця троянда? Оця? Зверху?

Він відводить очі й дивиться на мене так, як ще жоден хлопець не дивився.

— Саме ця, — киває він.

Я смикаю кий на себе, і ми йдемо крізь атріум до головного вестибюля. Він дивиться вбік, зауважує вазу на столі, повну білих троянд, і його очі беруться зморшками, коли він усміхається.

— Крадеш троянди, Стелло? Спочатку — цілий крок, а тепер це?

Я сміюсь і підіймаю руку, торкаючись троянди за вухом.

— Ти мене розкусив. Я її вкрала.

Він тягне за інший кінець кия, хитаючи головою.

— Ні, ти знайшла для неї краще місце.

Розділ 18

Вілл

Від неї очей не відірвати.

Червона стрічка у волоссі. Троянда за вухом. Те, як вона постійно дивиться на мене.

Здається, ніби все це не насправді. Ніколи не почувався так ні з ким, адже в усіх попередніх стосунках орієнтувався на те, щоб жити швидко, померти молодим і завжди переїжджати до нової лікарні. Ніде й ні з ким я не затримувався так довго, щоб закохатися.

Та й маючи таку нагоду, не став би. Жодна з них не була Стеллою.

Ми зупиняємося перед великим тропічним акваріумом, і я докладаю всіх зусиль, аби відірвати погляд від неї й перевести на яскравих рибок за склом. Стежу очима, як помаранчево-біла рибка плаває колами навкруг корала на дні.

— Коли я була зовсім малою, я просто дивилася на цих рибок і гадала, як це — вміти затримувати подих так надовго, щоб плавати, як вони, — каже Стелла, простежуючи за моїм поглядом.

Це дивує мене. Я знав, що вона вже тривалий час приїздить до Сент-Ґрейс, але не знав, що бувала тут змалечку.

— Наскільки малою?

Вона дивиться, як рибка спливає нагору, а тоді знов пірнає на дно.

— Докторка Гемід, Барб і Джулі піклуються про мене, відколи мені було шість.

Шість. Ого. Навіть не уявляю, як це — бути в одному місці так довго.

Ми входимо крізь двері до головного вестибюля. Попереду височать великі сходи. Вона знову дивиться на мене, смикаючи до себе кий, і киває на них.

— Ходімо сходами.

Сходами? Дивлюся на неї так, наче вона дійсно схибнулася. Мої легені пече від самої лише думки про це, і я пригадую, як виснажували мене вилазки на дах. Якось не збуджує. Якщо вона хоче, щоб це побачення тривало довше ніж годину, нам ніяк не можна дертися сходами.

Її обличчя розпливається в усмішці.

— Та жартую.

Ми блукаємо майже порожньою лікарнею, і години плавно перетікають одна в одну, поки ми йдемо, розмовляючи про наші родини, друзів та все інше, а кий рухається між нами туди-сюди. Ми прямуємо до відкритого моста між корпусами 1 і 2 й повільно перетинаємо його, вивертаючи шиї, щоб глянути крізь скляну стелю в хмарне нічне небо. Сніг рівномірно осідає на дах над мостом і скрізь навколо нас.

— Що з твоїм татом? — нарешті питає вона, і я знизую плечима.

— Рвонув і втік, коли я був малим. Мати хвору дитину в його плани не входило.

Вона дивиться мені в обличчя, намагаючись побачити мою реакцію на ці слова.

— Це сталося так давно, що іноді здається, наче я просто переповідаю чиюсь чужу історію. Чуже життя, яке я запам’ятав.

Ти не маєш часу на мене, я не маю часу на тебе. Отак просто.

Побачивши, що я не жартую, вона продовжує:

— А мама?

Я намагаюся притримати для неї двері, що, безумовно, дуже складно зробити, коли тримаєш кий і мусиш постійно стояти за п’ять кроків, але ж я джентльмен, чорт забирай.

Зітхаю, даючи типову стислу відповідь:

— Гарна. Розумна. Цілеспрямована. І зосереджена на мені й тільки на мені.

Вона дивиться на мене поглядом, який означає: так просто я не відбудусь.

— Коли він пішов, вона ніби вирішила піклуватися про мене за двох. Іноді мені здається, що вона мене не бачить. Не знає. Бачить лише КФ. А тепер ще B. cepacia.

— Ти розмовляв із нею про це? — питає вона.

Я хитаю головою, ухиляючись від теми.

— Її не вистачає на те, щоб слухати. Завжди роздає вказівки, а потім іде геть. Та післязавтра, коли мені стукне вісімнадцять, я сам почну вирішувати.

Вона різко зупиняється, і кінець кия смикає мене назад, рвонувши в її бік.

— Постривай. У тебе післязавтра день народження?

Я всміхаюся їй, але вона не відповідає усмішкою.

— Еге! Щасливе число вісімнадцять.

— Вілле! — вона сердито тупає ногою. — Я ж не маю подарунка для тебе!

Хіба вона може бути милішою?

Я торкаюся її ноги києм, але цього разу без жартів. Дечого я справді хочу.

— Подаруєш обіцянку? Бути разом до наступного дня народження?

Вона здивована, а потім киває.

— Обіцяю.

Вона веде мене до спортзалу, й активоване рухом світло спалахує, коли вона проносить свій кінець кия повз тренажери до дверей у дальньому кінці, який я ніколи не брався дослідити.

Глянувши в обидва боки, вона відкриває кришку на кнопковій панелі й набирає код.

— То ти тут практично хазяйнуєш? —

1 ... 35 36 37 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «За п’ять кроків до кохання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "За п’ять кроків до кохання"