Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

рух льодовиків ландшафт цілковито змінився за десятиліття, що спливли після смерті батька. Сам-один у горах, за багато кілометрів від найближчого поселення, син раптом знайшов у кризі тіло — ​мертве, але неушкоджене, мовби завмерле в русі. Що й казати, юнак спинився його оглянути, і, нагнувшись і зазирнувши мерцеві в обличчя, із подивом і жахом відчув, ніби дивиться на самого себе. Тріпочучи від страху — ​так написано у статті — ​він уважніше придивився до тіла, замурованого у кризі, ніби по той бік товстого скла, і зрозумів, що це — ​його батько. Мрець був ще молодий, навіть молодший, ніж його син, і було в цьому щось дивовижне — ​так Синьому здалося — ​щось страшне і дивне в тому, щоб бути старшим за свого батька. Читаючи статтю, він ледве тамував сльози. Тепер, коли він наближається до кінця мосту, ті почуття повертаються, і йому раптом дуже хочеться, щоб його батько був тут, вів його через річку й розповідав байки. Раптом усвідомивши, які штучки викидає його розум, він замислюється, чому раптом став таким сентиментальним і чому вперше за багато років думає про таке. Це все — ​частина однієї історії, — ​думає він, соромлячись, що до такого докотився. Ось що трапляється, коли ні з ким поговорити.

Перейшовши міст, він розуміє, що помилявся щодо Чорного. Ніхто сьогодні не вчинить самогубство, не кинеться з мосту, не стрибне у незнане. Адже Чорний, цілковито безжурний і легковажний, спускається сходами й переходить вулицю, що огинає ратушу, а тоді рушає на північ по Сентр-стрит, повз суд та інші муніципальні будівлі, не сповільнюючи кроку, перетинає Чайнатаун і прямує далі. Ці блукання займають кілька годин, і в Синього жодного разу не складається враження, що у Чорного є якась мета. Він мовби провітрює легені, йде собі, бо йому подобається ходити, і під час цієї подорожі Синій уперше зізнається собі, що почав відчувати до Чорного певне тепло.

У певний момент Чорний забрідає до книгарні, і Синій заходить за ним. Там Чорний проводить зо пів години й назбирує собі цілий стосик книжок. Синьому зайнятися нічим, тож він і собі розглядає полиці, намагаючись ховатися від Чорного. Коли Чорний відвертається, Синій зважується придивитися до нього, і складається враження, ніби колись він його вже бачив, ось тільки не пам’ятає, де. Є щось знайоме у нього в очах, — ​каже він собі, але далі ці роздуми не заходять, бо він боїться привернути увагу і взагалі не певен, чи має рацію.

За хвилину по тому Синій бачить томик «Волдена» Генрі Девіда Торо. Гортаючи сторінки, він із подивом виявляє, що видавця також звати Чорний: «Видано для Клубу класики Волтером Дж. Чорним, Inc., копірайт — ​1942». Цей збіг на мить виводить Синього з рівноваги — ​можливо, це послання для нього, проблиск сенсу, який може все змінити. Але потім, оговтавшись від потрясіння, він починає підозрювати, що помилився. Просто прізвище поширене, каже він собі — ​та й до того ж він точно знає, що його Чорного звати не Волтер. Може, це якийсь родич, невиключено, що й батько. Раз у раз повертаючись думками до останнього пункту, Синій вирішує придбати книжку. Раз він не може прочитати, що Чорний пише, то може бодай прочитати, що він читає. Надії, звісно, мало, — ​каже він собі, — ​але раптом зрозумію, чим цей займається.

Для початку і так згодиться. Чорний оплачує свої книжки, Синій — ​свою, і прогулянка продовжується. Синій все сподівається, що розгледить якусь схему, якийсь натяк, що розкриє таємниці Чорного. Ось тільки Синій — ​надто чесна людина, щоб брехати собі, і знає: у подіях дотепер логіки шукати годі. Але він не покладає рук. Власне, зазирнувши собі в душу, він розуміє, що це його тільки під’юджує. Є щось приємне у блуканні напотемки, щось захопливе у незнанні подальшого. Треба просто постійно чувати, — ​думає він, — ​це ж добре. Він ґав не ловить, слідкує, звідки вітер віє, готовий до всього.

За кілька хвилин після того, як він додумує цю думку, доля нарешті підкидає Синьому новий поворот: у справі трапляється перший зсув. Звернувши за ріг десь у середмісті, Чорний доходить до середини кварталу, на мить спиняється, вагається, мовби шукає певну адресу, вертається на кілька кроків назад, знову рушає вперед і за кілька секунд заходить у ресторан. Синій без вагань прямує за ним — ​врешті пора обідня, їсти треба — ​але сумніви Чорного відзначає: здається, той ще тут не бував, а отже, можливо, йому тут призначено зустріч. Усередині ресторан темний і доволі людний, навколо шинквасу стовбичать люди, гучно базікають, виделки й ножі клацають об тарілки. Синій вирішує, що ресторан, швидше за все, дорогий — ​дерев’яні панелі на стінах, білі скатертини — ​тож вирішує по змозі не тратитися. Вільні столики є, і Синій сприймає за добрий знак, коли його садять неподалік від Чорного — ​не надто близько, але можна стежити, що той робить. Чорний розкриває карти, просячи два меню, і за три-чотири хвилини розпливається в усмішці: до зали заходить жінка, підходить до стола Чорного й цілує його у щоку, перш ніж сісти. А вона нічогенька — ​думає Синій. Надто маслакувата на його смак, але нічогенька. А тоді думає: ось тут і починається найцікавіше.

На жаль, жінка сидить спиною до Синього, тож її обличчя не видно. Пораючись зі салісберійським стейком, він вирішує, що, може, правдивим був перший здогад. Може, справді йдеться про подружню зраду. Синій уже уявляє наступний звіт і тішиться, обдумуючи, як опише те, що бачить зараз. Раз з’явилася ще одна особа, доведеться прийняти певні рішення. Наприклад: і далі йти за Чорним — ​чи відволіктися на жінку? З одного боку, це може прискорити справу, а з іншого, дасть Чорному шанс відірватися від нього, може, й назавжди. А раптом зустріч із жінкою — ​лише димова завіса, що приховує його справжній план? Це частина справи — ​чи ні? Це суть справи — ​чи лише принагідний факт? Синій певний час розмірковує над цими питаннями й доходить висновку, що зараз нічого не можна сказати напевно. Може, так, — ​каже він собі, — ​а може, й інак.

Десь посеред обіду стається прикрий поворот. Синій щойно встигає помітити біль на обличчі у Чорного, як жінка, схоже, заходиться сльозами. Принаймні такого висновку він доходить на підставі того, як змінюється її поза: вона згорблюється, нахиляє голову вперед, закриває обличчя руками, здригається. Може, вона і сміється, — ​припускає Синій, — ​але ж чому тоді Чорний такий засмучений? Він виглядає так, ніби йому земля раптом пішла з-під ніг. За мить по тому жінка відвертається від Чорного, і Синій встигає побачити її у профіль: вона таки плаче. Він спостерігає, як та промокає очі серветкою, й на щоці лишається лискуча пляма від мокрої туші. Вона рвучко підводиться й рушає у напрямку дамської кімнати. Тепер Чорного ніщо не закриває від Синього, і від смутку, ба навіть цілковитого розпачу в нього на обличчі йому стає шкода чоловіка. Чорний зиркає у напрямку Синього, але явно нічого не помічає — ​і за мить закриває обличчя руками. Синій намагається зрозуміти, що відбувається, але не може. Схоже, між ними все скінчено, — ​думає він, — ​виглядає так, наче щось закінчується. А може,