Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Коли жінка повертається до столика, вона вже виглядає трохи краще, і кілька хвилин вони сидять мовчки й не торкаються їжі. Чорний пару разів зітхає, дивлячись у простір, і нарешті просить рахунок. Синій робить так само й виходить за парочкою з ресторану. Він зауважує, що Чорний підтримує жінку під лікоть, але, може, за звичкою — ​це не конче щось значить. Вони йдуть мовчки, й на перехресті Чорний спиняє таксі. Він притримує для жінки дверцята, й перш ніж вона сідає в машину, дуже ніжно торкається її щоки. Вона мужньо натягує силувану посмішку, але мовчанка триває. Коли жінка вмощується на задньому сидінні, Чорний зачиняє двері, й таксі рушає.

Чорний кілька хвилин простує далі, побіжно спиняється перед вітриною турфірми й розглядає рекламу турів нью-гемпширськими Білими горами, а тоді й собі сідає в таксі. Синьому знову щастить: йому вдається спинити інше таксі за кілька секунд. Він наказує водієві їхати за машиною Чорного і розслабляється, доки дві жовті автівки повільно просуваються корками на центральних вулицях, через Бруклінський міст і нарешті до Орандж-стрит. Синього це сприкрює, він подумки картає себе, що не рушив натомість за жінкою. Мав би здогадатися, що Чорний поїде додому.

Настрій помітно покращується, коли, зайшовши до будинку, він виявляє у поштовій скриньці листа. Він каже собі, що в листі може бути тільки одне, і справді, коли він піднімається сходами й відкриває конверт, то знаходить там перший чек, поштовий грошовий переказ на суму, про яку вони з Білим домовилися. Його, щоправда, трохи непокоїть настільки анонімний спосіб оплати. Чому Білий не виписав чек? Це змушує Синього повернутися до теорії, що Білий — ​і справді агент-перекинець, який намагається замести сліди, й тому не хоче лишати доказів оплати. Знявши капелюха й пальто і витягнувшись на ліжку, Синій усвідомлює: трохи прикро, що роботодавець нічого не сказав про звіт. Враховуючи, як тяжко він трудився, щоб усе передати правильно, підбадьорення не завадило б. Але, раз Білий надіслав гроші, значить, невдоволеним не лишився. Та все ж, мовчанка — ​поганенька винагорода, хай би що за нею стояло. Але раз так, — ​каже собі Синій, — ​то треба звикати.

Минають дні, події знову зводяться до мінімалістичної рутини. Чорний пише, читає, скуповується, не полишаючи району, заходить на пошту, час від часу прогулюється. Жінка більше не з’являється, на Мангеттен Чорний також більше не вибирається. Синій із дня на день чекає на лист, який сповістив би, що справу завершено. Жінка-бо зникла, а це може звістувати кінець справи. Але нічого такого не стається. Синій ретельно описує сцену в ресторані, але дарма чекає реакції від Білого; минають тижні, чеки й далі прибувають вчасно. От тобі й вибудовуй теорії про любов, — ​каже собі Синій. Жінка взагалі нічого не значила. Це — ​просто омана.

Під час того раннього періоду у душі Синього панує сум’яття. Бувають такі миті, коли йому здається, що перебуває у цілковитій гармонії з Чорним. Вони настільки природно допасовані один до одного, що аби передбачити, коли Чорний сидітиме в кімнаті, а коли вийде погуляти, досить зазирнути у власну душу. У такі дні він навіть не завдає собі клопоту визирати у вікно чи переслідувати Чорного на вулиці. Час від часу він навіть дозволяє собі самотні вилазки, бо прекрасно знає, що за цей час Чорний не зрушить із місця. Звідки знає — ​загадка, але факт лишається фактом: він ніколи не помиляється, й коли на нього сходить це відчуття, місця для сумнівів і вагань не лишається. А з іншого боку, не всі моменти такі. Буває, що він почувається цілковито відрізаним від Чорного, настільки різко й абсолютно від нього відчуженим, що аж забуває, хто той такий. Його огортає й замуровує самотність, а з нею — ​жах, якого він ніколи доти не відчував. Він не розуміє, чому ці стани чергуються так стрімко, і довго вагається між полюсами, не знаючи, який із них правдивий, а який ні.

Після вервечки винятково прикрих днів він прагне товариства. Сідає й пише детального листа Бурому, де описує справу і просить поради. Вийшовши на пенсію, Бурий перебрався до Флориди, де більшість часу проводить рибалячи, тож Синій знає, що відповідь отримає нескоро. Проте вже назавтра після відправлення листа він починає чекати на відповідь із ревністю, що межує з одержимістю. Він щоранку вмощується перед вікном десь за годину до того, як розвозять пошту, й починає виглядати, коли з-за рогу з’явиться поштар, бо всі свої надії покладає на те, що Бурий йому напише. Він і сам не певен, чого чекає від цього листа. Синій себе про це й не питає, але думає, що в наставника знайдуться слова, які все прояснять і повернуть його до світу живих.

Минають дні і тижні, лист від Бурого все не йде, й розчарування Синього переростає у болісний, нераціональний розпач. Але це не зрівняється з тим, що він відчуває, коли лист таки приходить. Адже Бурий навіть не згадує про те, що написав Синій. Радий отримати від тебе звісточку, — ​так починається лист, — ​радий чути, що ти багато працюєш. Виглядає на те, що справа цікава. Тільки не можу сказати, що за цим усім скучив. У мене тут добре життя, встаю рано, рибалю, проводжу час із дружиною, трошки читаю, куняю на сонці, скаржитися ні на що. Одного не розумію: чому не переїхав сюди ще багато років тому.

Він продовжує у такому ж дусі ще кілька сторінок, жодного разу не згадуючи гризот і тривог Синього. Синьому здається, наче чоловік, що був йому як батько, його зрадив, і коли він перегортає останню сторінку листа, то почувається спустошеним, ніби з нього витрусили всю начинку. Я лишився сам, — ​думає він, — ​ні до кого звернутися. Далі — ​кілька годин зневіри й жалю до себе, кілька разів Синій навіть думає, що, можливо, краще померти. Проте врешті він лишає розпач позаду. Адже Синій, в цілому людина стійка, менш схильна до темних дум, ніж більшість, а як йому інколи і здається, що світ прогнив, то хто ж поставить це йому на карб? Коли надходить час вечеряти, він вже шукає в усьому позитив. Можливо, саме в цьому й полягає його найбільший талант: не можна сказати, наче він узагалі ніколи не впадає у відчай, але той довго не триває. Може, й на краще, — ​каже він собі. Може, краще покладатися лише на себе, не на інших. Поміркувавши трохи, Синій вирішує, що в цьому є плюси. Він-бо вже не підмайстер. Ніхто над ним не нависає. Я — ​сам собі пан, — ​каже він собі. Сам собі пан, відповідальний лише перед собою.

Надихнувшись новим підходом, він урешті знаходить у собі відвагу зв’язатися із майбутньою місіс Синьою. Але коли набирає номер, слухавку ніхто не бере. Це сприкрює, але рішучості не знищує. Спробую згодом, — ​каже він, — ​незабаром.

Дні й далі минають. Синій знову крокує із Чорним у ногу, може, навіть краще, ніж доти. У процесі він виявляє парадокс свого становища: що ближчим почувається до Чорного, то менше потребує про нього думати.