Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Інакше кажучи, що глибше загрузає, то вільнішим почувається. Пригнічує не причетність до цієї справи, а відчуженість. Він шукає Чорного лише тоді, коли той віддаляється, а на це йдуть час і зусилля, не кажучи вже про внутрішню боротьбу. А в ті миті, коли він до Чорного найближчий, йому навіть вдається провадити певну подобу незалежного життя. Спочатку він не дозволяє собі зайвого, але навіть це видається йому тріумфом, чи не актом зухвалості. Наприклад, вийти надвір, пройтися вгору-вниз кварталом. Може, це й непоказний жест, але він сповнює радощів, і коли Синій походжає Орандж-стрит погідної весняної днини, у ньому буяє більше життя, ніж за багато років до того. З одного боку відкривається краєвид на річку, затоку, Мангеттенський овид і мости. Синьому дуже подобається, інколи він навіть дозволяє собі посидіти кілька хвилин на лавочці, подивитися на човни. По інший бік — ​церква, й інколи Синій заходить посидіти у порослий травою дворик, порозглядати бронзовий постамент Генрі Ворду Бічеру. За Бічерові ноги чіпляються двоє рабів, мовби благають про допомогу і звільнення, а на цегляній стінці за пам’ятником видніється порцеляновий барельєфний портрет Авраама Лінкольна. Синього ці образи незмінно надихають, тож щоразу, як він приходить до церкви, його переповнюють шляхетні думи про людську гідність.

Із часом він дедалі зухваліше відхиляється від курсу Чорного. Надходить 1947 рік, Джекі Робінсон іде із «Доджерс», і Синій ретельно стежить за його кар’єрою, але час від часу згадує про церковний дворик і розуміє, що світ до бейсболу не зводиться. Погідної травневої днини, у вівторок, він вирішує здійснити вилазку до бейсбольного стадіону «Еббетс Філд». Він лишає Чорного у кімнаті на Орандж-стрит, згорбленим, як завжди, над письмовим столом із ручкою й паперами, й не має жодних підстав хвилюватися, певний, що, коли він повернеться, все буде точнісінько так само. Він сідає в метро і вливається у натовп, мчить до повного відчуття моменту. Влаштувавшись на стадіоні, він раптом чітко усвідомлює, які ж навколо яскраві кольори: трава зелена, багнюка бура, м’яч білий, небо над головою блакитне. Кожна річ вирізняється на тлі інших, окремішня, чітко окреслена, і Синього вражає геометрична простота цього візерунку. Він дивиться гру й не може відірвати очей від Робінсона — ​чорнота його обличчя вабить погляд, мабуть, потрібна неабияка відвага, аби робити те, що робить він, стояти самому-одному перед стількома незнайомцями, з яких добра половина, безсумнівно, бажає тобі смерті. Синій ловить себе на тому, що підбадьорює Робінсона вигуками, хай би що той робив, і схоплюється, коли в третьому інінгу чорношкірому вдається зайняти базу, а, і аж гатить сусіда по спині, щоб передати весь свій захват, коли пізніше, в сьомому, Робінсон пробиває дабл об стіну зліва. «Доджерси» збираються на силі в дев’ятому інінгу і завершують гру сакріфайс флаєм, і коли Синій разом із рештою натовпу вибирається зі стадіону і рушає додому, то раптом згадує, що про Чорного навіть жодного разу не подумав.

Але ігри — ​це тільки початок. Бувають такі вечори, коли Синій, розуміючи, що Чорний нікуди не йде, рушає у бар неподалік, де пропускає пару кухлів пива, а часом і перекидається парою слів із барменом — ​того звати Червоний, і він приголомшливо схожий на Зеленого, бармена із давньої-предавньої справи Сірого. Серед завсідниць бару — ​розпатлана хвойда на ім’я Роза, і Синьому кілька разів навіть вдається її настільки підпоїти, щоб та запросила його до своєї квартири неподалік. Він знає, що подобається їй, бо вона жодного разу не просить за це грошей, але також знає, що з любов’ю це не має нічого спільного. Вона називає його солоденьким, а плоть у неї м’яка і пишна, але щойно вона вип’є зайвого, як заходиться сльозами, й тоді Синьому доводиться її втішати — ​він не певен, чи воно того варте. Винним перед майбутньою місіс Синьою він не почувається, і випрадовує здибанки з Розою, порівнюючи себе зі солдатом на війні у чужій країні. Кожному потрібна втіха, особливо якщо завтра твій час може збігти. Та й до того ж він не з каменю зроблений.

Утім, найчастіше Синій проминає бар і простує у кінотеатр за кілька кварталів. Літо вступає у свої права, на його кімнатку невблаганно наступає спека, тож приємно сісти у прохолодній залі й подивитися фільм. Синій кіно любить, і то не лише за сюжети і красивих жінок, а й за темряву кінотеатру, те, як зображення на екрані перегукуються з думками в голові, щойно він заплющить очі. Йому майже байдуже, який фільм дивитися, комедію чи драму, чорно-білий чи кольоровий, але він, природно, має слабкість до фільмів про детективів: ці сюжети його завжди захоплюють більше, ніж інші. Протягом того періоду він встигає передивитися чимало таких фільмів, і вони всі йому подобаються: і «Леді в озері», і «Впалий янгол», і «Темний прохід», і «Тіло та душа», і «Рожевий кінь», і «Навісний», і таке інше. Але один особливо врізається Синьому в пам’ять. Йому так сподобалося, що він аж прийшов наступного ж вечора подивитися його знову.

Називається він «Із минулого». Роберт Мітчем грає колишнього детектива, який намагається почати під прибраним іменем нове життя у маленькому містечку. У нього є дівчина, мила провінціалка на ім’я Енн; він завідує заправкою з допомогою глухонімого юнака, Джиммі, який сліпо йому відданий. Але минуле наздоганяє Мітчема, і тут нічим не зарадиш. Багато років тому його найняли, щоб знайти Джейн Ґрір, коханку гангстера Кірка Дугласа, але, відшукавши її, він закохався, й вони втекли разом. Проте трапляється крадіжка і вбивство, Мітчем хапається за голову й полишає Ґрір, осягнувши глибину її розпусти. А тепер Дуґлас і Ґрір шантажують його, змушуючи вчинити злочин, але це — ​тільки задля підстави: він розплутує справу і розуміє, що на нього збираються повісити інше вбивство. Розгортається заплутаний сюжет, у ході якого Мітчем розпачливо намагається вислизнути з пастки. У якийсь момент він повертається до містечка, де тепер живе, розповідає Енн, що невинний, і знову переконує, що її кохає. Але вже запізно, і Мітчем це розуміє. Під кінець йому вдається переконати Дуґласа здати Ґрір, яка і вчинила вбивство, поліції, але в ту мить Ґрір заходить до кімнати, спокійнісінько піднімає пістолет і вбиває Дуґласа. Вона каже Мітчемові, що вони створені бути разом, і він, послідовний фаталіст, здається, їй підігрує. Вони вирішують утікати з країни разом, але доки Ґрір пакує сумку, Мітчем дзвонить у поліцію. Вони сідають у авто і їдуть геть, але незабаром натикаються на поліцейський блокпост. Ґрір розуміє, що Мітчем її зрадив, вихоплює з сумочки пістолет і стріляє в нього. Поліція відкриває вогонь по машині і вбиває ще й Ґрір. А після того є ще одна сцена, фінальна — ​наступний ранок, містечко Бриджпорт. Джиммі сидить на лавочці біля заправки, до нього підходить Енн і сідає поруч. Скажи-но мені одну річ, Джиммі, — ​каже вона, — ​я мушу це знати: він із нею втік чи ні? Юнак замислюється, намагаючись вирішити, що сказати: правду чи ласкаву брехню. Що важливіше: зберегти добре ім’я друга — ​чи пожаліти дівчину? Це триває лише якусь мить. Він дивиться дівчині у вічі й киває, мовби каже: так, Мітчем закоханий у Ґрір. Енн поплескує Джиммі по руці, дякує і рушає до свого колишнього хлопця, правильного місцевого