Читати книгу - "Лист до короля"

— Ніхто! — виправдовувався Леор. — Я лише хотів спитати: може, вам ще чогось принести.

— Брехня! — струсонув його Бенду. — Негайно кажи правду!

— Йой! — скиглив Леор. — Мені боляче! Я нічого не знаю! Ой-йо-йой!

Він так репетував, що на той галас прибіг трактирник.

— Шляхетні лицарі, — вигукнув він, ошелешений, -що трапилося?!

— Це ви наказали своєму слузі підслуховувати біля дверей? — спитав Бенду.

— Ні, звісно ні! — відповів сердито трактирник. — Навіщо тобі це знадобилося, Леоре?

— Облиш його, — зупинив Ристридин Бенду і повернувся до трактирника: — Ваш слуга поводиться підозріло, Фораме. І ви, мабуть, не будете заперечувати, якщо ми поставимо йому декілька запитань?

— Звісно ж, ні, лицаре Ристридине, — відповів трактирник, здивовано дивлячись на нього, упізнавши його без шолома.

Бенду відпустив Леора.

— Я нічого такого не робив і нічого не знаю, — мимрив служка, розтираючи від болю руки.

— Краще відповідай панам! — наказав трактирник. -Мені соромно за тебе, Леоре!

— Ну то що, — звелів Ристридин, — розказуй, що ти знаєш про Червоних Вершників. Бо ти ж їх бачив!

Бенду мовчав, але обпік слугу таким поглядом, що йому одразу перехотілося заперечувати:

— Так-так, я бачив їх, — неохоче почав він. — Позавчора вночі. Але не в червоному.

— Не в червоному?! — скрикнув Бенду.

— Ну, принаймні, не всі в червоному. — Здалося, що Леор забув про свій біль, і на його обличчі з’явилася посмішка:

— Той, що до мене говорив, був чорний, тобто зодягнений у все чорне, я хотів сказати, і ще були інші, ті, що не червоні. Я не знаю, точніше, я не розгледів їх. Темно було.

— Вони говорили з тобою? — спитав Бенду. — Що вони сказали? Скільки їх було?

— Вони проїздили повз трактир. Скільки — точно не скажу: може, з десятеро. чи з дванадцятеро. Прокинувся я, ось, і побачив їх у віконце. Кімната моя на дорогу вікном. Вони зупинилися неподалік, і я встав подивитися. Думав, може зайти захочуть; ну, вийшов, і вони мене побачили. Ночувати не захтіли, лишень пива спитали. Ну, то я й подав.

— І що вони говорили? — спитав Ристридин.

— Та нічого особливого.

— Навіщо ж ти так старанно підслуховував наші розмови?

— А навіщо ви, шляхетний лицарю, так старанно про них розпитуєте? Не те щоб мене це стосувалося, але.

— Відповідай, коли питають! — втрутився Бенду.

— Червоні Вершники скоїли вбивство, — сказав Ри-стридин. — Ми, лицарі короля Дагоната, маємо їх покарати.

— О! — вигукнув Леор. Здавалося, слова лицаря справили на нього враження. — Ви вже пробачте, шляхетні лицарі, тільки запитували вони про вас. Чи проїздили, мовляв, від замку Містеринат Четверо Сірих Лицарів зі зброєносцями. Ну, я вас тоді ще в очі не бачив, то так і сказав їм. А ще запитували. — він боязко покосився на Тіурі, — про юнака з чудесним перснем на пальці. Та й хлопця такого я на той час ще не стрічав.

— І?.. — спитав Ристридин. Дужий і суворий стояв він перед Леором, який не міг витримати пронизливого погляду лицаря.

— Вони наказали, щоб я, як побачу, стежив за ними, — вів далі він, — за Сірими Лицарями, цебто, і за юнаком. і щоб повідомив їм, як побачу.

— І як же ти маєш їм повідомити? — поцікавився Ри-стридин. — Як би ти їх знайшов? Де вони зараз?

— Не знаю я. Справді не знаю. Вони повернуться, сказали, щоб запитати мене.

— Правду кажеш?

— Так, шляхетний лицарю, — відповів Леор, — чистісіньку правду.

Тут втрутився трактирник.

— Лицаре Ристридине, повірте йому. Звісно, підслуховувати недобре, та він допитливий до всього — така вже в нього вада. Та й звідки йому було знати, що Червоні Вершники — вбивці.

— Справді, звідки? — сказав Леор ображено.

— Шкода, що ти не можеш нам розповісти, де вони, — зауважив Ристридин. — Проте ми знайдемо їх так чи інакше. Можеш іти, Леоре. Тільки ось що, попередь нас, коли вони знову повернуться.

— Так, неодмінно повідомлю, шляхетний лицарю, -покірно мовив Леор і, човгаючи, вийшов геть.

— Чи можу я вам чимось бути корисним? — запитав трактирник.

— Можеш, Фораме, — відповів Ристридин. — Я б волів, щоби ти не згадував мого імені, доки я ношу ці сірі обладунки.

— Гаразд, шляхетний лицарю. А за Леором я пильнуватиму, хоча не думаю, що він знає більше, аніж сказав.

— Добре, Фораме, — завершив Ристридин. — Ми йдемо спати і вирушимо завтра рано-вранці.

Коли трактирник вийшов, усі знову посідали на свої місця, вирішуючи, що робити далі.

— Гадаю, цей Леор знає більше, аніж говорить, — зауважив Бенду.

— Можливо, — погодився Ристридин задумливо.

— А трактирнику справді можна довіряти? — спитав Арват.

— Якби йому було таки щось відомо, то він розповів би мені. Я його давно знаю: хороший чоловік, хоча не такий вже й розумець.

— То що ж нам тепер робити? — спитав Евейн.

— Та нічого, — кинув Бенду. — Іти спати. Але, як на мене, слід залишити вартових, щоб ніхто не міг ані вийти з трактиру, ані увійти до нього непоміченим.

— Чудово, так і зробимо, — не заперечив Ристридин.

Вони домовилися розділити вартування. Першим чергував Ристридин; він запропонував Тіурі разом стояти на сторожі. Тож вони залишалися всередині і час від часу робили обхід навколо трактиру, а через годину мали розбудити наступну пару.

Тіурі з Ристридином погасили всі свічки, окрім однієї, і залишились у напівтемряві.

— Я попросив тебе стояти на варті разом зі мною, — мовив лицар, — тому що це чудова нагода поговорити.

— А ви не боїтеся, що нас хтось може підслуховувати?

— Леор? Ні. Те, що я збираюся тобі розповісти, — не секрет. Леорові все це можна слухати, хоча він і шпигун Червоних Вершників.

— Ви думаєте, вони близько? — спитав Тіурі. — І можуть повернутися?

— Переконаний, що вони неподалік.

Тіурі помовчав і тихо промовив:

— Я думаю, вони шукають мене. І коли дізнаються, що я у вашому товаристві, то самі на вас вийдуть.

— Нехай виходять. І що швидше, то краще. А щодо тебе, то з нами ти під надійним захистом. Ристридин підвівся, підійшов до дверей і