Читати книгу - "Смерть на Нілі"

– Ви хотіли мене бачити?

– Так, – відповів Рейс. – Можливо, ви знаєте, що минулої ночі на цьому пароплаві сталося вбивство?

Флітвуд кивнув.

– І я думаю, це правда, що у вас була причина злитися на жінку, яку вбили.

В очах Флітвуда з’явилася тривога.

– Хто вам це сказав?

– Ви вважали, що місіс Дойл втрутилась у ваші справи з молодою жінкою.

– Я знаю, хто вам це повідав, – та брехлива французька шльондра. Вона наскрізь брехлива, та дівчина.

– Але саме ця історія здається правдивою.

– Це підла брехня!

– Ви так кажете, хоча не знаєте, про що йдеться.

Слова подіяли. Чоловік почервонів і жадібно ковтнув повітря.

– Хіба це не правда, що ви збирались одружитися з дівчиною на ім’я Марі, та вона раптово розірвала стосунки, коли дізналася, що ви вже одружені?

– Яке їй було до цього діло?

– Ви маєте на увазі, який стосунок до цього мала місіс Дойл? Ну, ви ж знаєте, двоєженство – це двоєженство.

– Усе було не так. Я одружився тут на одній з місцевих. Шлюб не склався. Вона повернулася до своїх батьків. Я не бачив її років зо шість.

– Але ви все ще одружені з нею.

Чоловік мовчав. Рейс спитав:

– Місіс Дойл, колишня міс Ріджвей, дізналася про все це?

– Так, дізналася, чорт її забирай! Впхала свого носа туди, куди її не просили. Я добре ставився до Марі. Я б усе зробив для неї. І вона б ніколи не дізналася про іншу, якби не та надокучлива молода леді. Я розсердився, коли побачив її на цьому пароплаві, усю в перлах і діамантах, таку величну й навіть без думки про те, що вона зламала людині життя! Я почувався дуже ображеним. Але якщо ви думаєте, що я брудний вбивця, якщо ви думаєте, що я пішов і застрелив її з револьвера, то це підла брехня! Я ніколи не торкався її. І це Божа правда.

Він замовк. Піт стікав його обличчям.

– Де ви були минулої ночі між дванадцятою та другою годинами?

– Спав у своєму ліжку, і мій приятель може це підтвердити.

– Ми перевіримо, – сказав Рейс і відпустив його коротким кивком. – Досить.

– Eh bien? – поцікавився Пуаро, коли двері за Флітвудом зачинилися.

Полковник знизав плечима.

– Він говорив досить щиро. Нервується, звісно, але не занадто. Треба перевірити його алібі, хоч я не думаю, що воно буде переконливим. Його приятель, напевно, спав, і цей хлопець міг вислизнути й повернутися, коли хотів. Усе залежить від того, чи бачив його ще хтось.

– Так, потрібно дізнатися про це.

– Наступне, – сказав Рейс, – треба дізнатися, чи чув хто-небудь щось, що підказало б нам точний час злочину. Бесснер стверджує, що це трапилося між дванадцятою та другою. Цілком імовірно, що хтось із пасажирів чув постріл, навіть якщо не зрозумів, що то було. Я сам нічого подібного не чув. А ви?

Пуаро похитав головою.

– Я спав як убитий. І геть зовсім нічого не чув. Можливо, на мене подіяли ліки, що я спав так міцно.

– Шкода, – мовив полковник. – Ну, сподіваймося, що нам трохи пощастить з людьми, у яких каюти з правого борту. З Фанторпом ми розібралися. Аллертони наступні. Я відправлю по них стюарда.

Місіс Аллертон стрімко ввійшла до кімнати, одягнена у світло-сіру смугасту шовкову сукню.

Її обличчя мало стривожений вираз.

– Який жах, – сказала вона, сівши на стілець, який Пуаро їй запропонував. – Важко в це повірити. Це чудове створіння, яке мало для життя все, – мертве. Я ніяк не можу цього усвідомити.

– Я знаю, як ви почуваєтесь, мадам, – співчутливо мовив Пуаро.

– Я рада, що ви на пароплаві, – зізналася місіс Аллертон. – Ви зможете з’ясувати, хто це зробив. Я така рада, що це не та бідолашна сумна дівчина.

– Ви маєте на увазі мадемуазель де Бельфор? Хто вам сказав, що вона цього не робила?

– Корнелія Робсон, – відповіла місіс Аллертон зі слабкою усмішкою. Знаєте, вона просто заінтригована всім цим. Це, можливо, єдина захоплива річ, яка з нею колись траплялась, і, можливо, єдина цікава річ, яка з нею трапиться. Але вона така мила, що їй страшенно соромно через це задоволення. Вона думає, це жахливо з її боку.

Місіс Аллертон глянула на детектива й додала:

– Та я не повинна базікати. Ви хочете поставити мені запитання.

– Якщо ваша ласка. О котрій годині ви лягли спати, мадам?

– Тільки-но минуло пів на одинадцяту.

– І ви відразу ж заснули?

– Так, я спала.

– А ви чули хоча б щось упродовж ночі?

Місіс Аллертон насупила брови.

– Так, гадаю, я чула сплеск, і хтось побіг – чи навпаки? Я була наче в тумані. У мене промайнула нечітка думка, що хтось упав за борт у море – сон, ви розумієте, – а потім я прокинулась і прислухалась, але все було досить спокійно.

– Пригадуєте, котра була година?

– Боюся, що ні. Але не думаю, що минуло багато часу відтоді, як я лягла спати. Маю на увазі, що було близько першої, десь так.

– На жаль, мадам, це не дуже точно.

– Так, я знаю. Але марно намагатися вгадати, коли я не маю ні найменшого уявлення, еге ж?

– Це все, що ви можете нам розповісти, мадам?

– Боюсь, що так.

– Ви знали до цього місіс Дойл?

– Ні, Тім знав її. І я чула багато хорошого про неї – через нашу родичку Джоанну Саутвуд, але не розмовляла з нею, доки ми не познайомилися в Асуані.

– У мене ще одне запитання, мадам, якщо ви вибачите мені за нього.

Місіс Аллертон пробурмотіла, злегка всміхаючись:

– Люблю, коли ставлять нескромні запитання.

– Так от. Ви чи ваша родина колись зазнавали фінансових втрат через операції батька місіс Дойл, Меліуша Ріджвея?

Місіс Аллертон була зовсім приголомшена.

– О, ні! Родинні статки зменшувалися лише від скорочення доходів. Самі знаєте, усе тепер приносить менше прибутку, ніж колись. У нашій бідності ніколи не було нічого мелодраматичного. Я й досі маю ту незначну суму, яку залишив мій чоловік, хоча вона не приносить такого зиску, як колись.

– Дякую вам, мадам. Можливо, ви попросите сина зайти до нас?

Тім безтурботно поцікавився, коли мати підійшла до нього:

– Допит скінчився? Тепер моя черга! Про що вони запитували?

– Лише про те, чи чула я щось минулої ночі, – відповіла місіс Аллертон. – І, на жаль, я зовсім нічого не чула. Не можу зрозуміти, чому. Зрештою, каюта Ліннет лише через одну від моєї. Гадаю, я мала обов’язково почути постріл.