Читати книгу - "Наложниця Темного Лорда, Анні Флейм"

Обернувшись, я бачу, що Темний Лорд сидить в одному з крісел біля каміну. Друге — порожнє і, мабуть, призначене для мене. Варто мені зробити кілька кроків, як стаються дві речі — двері за моєю спиною самостійно зачиняються, а камін попереду — спалахує з тріскотом та шипінням. Здається, я вже втомилася дивуватися, тому що навіть не здригаюся від цього. Мовчки наближаюся до крісла та обережно сідаю на краєчок. 

Весь цей час чаклун розслаблено, але нерухомо сидить на своєму місці, і навіть не повертає в мій бік голови, коли я запитально дивлюсь на нього. Минають кілька хвилин повної тиші, ніж він нарешті починає говорити.

— Які зміни в собі ти помітила?

Я вдаю, що замислилась над його запитанням. Втім, мені дійсно потрібен час, щоб оцінити свій стан. Наче й добре себе почуваю, та якось… Не так. Але як це пояснити?

— Я бачу в темряві, — вирішую почати з найпростішого.

Темний Лорд замислено киває, все ще не дивлячись на мене. Мій же погляд постійно притягує вогонь. Так і хочеться встати з крісла та сісти на підлогу біля каміна, простягаючи долоні до тепла.

— Що ще? — продовжує допитуватись чаклун.

— Синці надто швидко щезли.

— Ще?

— Та й все… начебто, — невпевнено відповідаю я, так і не знайшовши слів для того, щоб описати те дивне тепло, що поселилося в моїх грудях.

— Брешеш, і чудово це усвідомлюєш, — в рівному голосі Темного Лорда чути ледь вловимі погрозливі нотки. Він нарешті повертає до мене голову — я помічаю це краєм ока, але все ще не хочу зустрічатися з ним поглядом. 

— Я… не знаю, як це пояснити.

— Кажи, як є.

Це не прохання, а наказ. Я прикушую губу, чомусь відчайдушно не бажаючи відповідати. Навіть зараз, коли чаклун спокійно розмовляє і не те, що не торкається, навіть дотягнутися рукою до мене не може, внутрішнє чуття кричить про небезпеку. Що варто мені сказати щось не те, і моя смерть буде повільною та вкрай болісною. Глибоко вдихнувши, мені не залишається нічого, окрім як підкоритися — Темного Лорда напевно не влаштує моє мовчання.

— Після того гарячого напою… в мене постійно тепло… тут, — не відриваючи погляду від вогню, я торкаюся пальцями ділянки шкіри між грудей та проводжу трохи вниз, до нижнього краю ребер.

— Приємно чи болісно? — різко питає чаклун.

— Незвично, — відповідаю, трохи повагавшись. — Скоріше приємно, чим ні.

Краєм погляду я помічаю, як Темний Лорд повільно киває.

— Зрозуміло.

Його коротка відповідь лунає якось надто… невизначено. Я не витримую та через силу відводжу очі від вогню і дивлюсь на нього. 

— Це погано?

— Ні.

— Що взагалі коїться? — знову десь глибоко в мені пробуджується відчай. Але моє питання лунає спокійно та без жодного натяку на страх.

— Пробуджується твоя сутність, — рівно відповідає чаклун. — Точніше — відлуння твоїх далеких предків.

Я розгублено кліпаю очима. 

— І що це значить?

— А це значить, що в тебе значно більше шансів народити мені здорову сильну дитину і при цьому вижити, ніж у твоїх попередниць. Але… — несподівано, Темний Лорд зітхає та відводить погляд у бік каміна. — Мій обов'язок — вбити тебе. І я мав це зробити за першої ж нашої зустрічі.

Слова лунають холодно та відсторонено. Наче рішення вже прийняте, але чаклун чомусь зволікає. Це дає надію, що не все ще втрачено.

— Чому? — коротко питаю я, стиснувши кулаки, аби не тремтіли руки. Все-таки моє чуття мене не обдурило. — Що в мені не так?

— В тобі кров демонів.

Проста і буденна відповідь. Але її зміст не вкладається в моїй голові. В пам'яті спливає вигляд потвори з передпокою. Це ж… неможливо. Неприродньо. Чи таки можливо?..

— Але я ж людина… — розгублено промовляю, відчуваючи, як замість відчаю в грудях спалахує лють. І тепло, що жевріло всередині до цього, лише посилює мою розлюченість. — І зовсім не схожа на ту потвору!

Мій розлючений вигук не справляє на Темного Лорда ніякого враження. Він продовжує дивитися на вогонь в каміні — і я помічаю, як полум'я стає яскравішим та… майже білим.

— Я і не казав, що ти — не людина, — спокійно заперечує чаклун. — Але те, що в тобі є демонічна кров — це факт. Як ти гадаєш, чому за весь час свого перебування тут ти лише зараз вперше бачиш вогонь?

Мене мало не трясе від люті, але питання змушує замислитись.

— Тому що чаклунством замок легше обігріти, — моя розлючена відповідь викликає у Темного Лорда усмішку. Сумну.

— Тому що демонів можна назвати уособленням цієї стихії, — виправляє він мене. — Вони породжують вогонь та вміють його контролювати. Тому мати полум'я там, де в будь-яку мить може розпочатися демонічне вторгнення — небезпечно.

— Тоді чому ти зараз запалив камін?

— Щоб ти сама змогла переконатися в цьому.

Моя лють потроху стихає, і разом із цим — вгамовується вогонь у каміні. Ні, не може цього бути. Я — людина. А все це — якісь чаклунські витівки.

— Але вдома завжди був вогонь, і він на мене ніяк не реагував.

— Тому що кров демонів в тобі спала… І зараз вона пробудилася. Я її пробудив.

— Навіщо?

— Щоб дізнатись, що з тобою не так, — чаклун знову переводить на мене важкий погляд. Але тепер я з викликом дивлюся прямо в його чорні очі.

— І тепер, пробудивши цю так звану демонічну кров, ти мене вб'єш? Чи що там вимагає зробити твій обов'язок?

— Вбити тебе я завжди встигну, — з цими словами Темний Лорд здіймається на ноги та за пару широких плавних кроків долає відстань між нами. — Але мені потрібна дитина.

— Навіщо?

Це ще одне питання, яке не дає мені спокою з того самого моменту, як я дізналася, що саме від мене потрібно цьому чаклуну. На тлі цього навіть думка про можливість померти будь-якої миті здається не такою вже й важливою.

Замість відповіді, чоловік зупиняється перед моїм кріслом і сідає на підлогу, мало не притискаючись грудьми до моїх колін. Мені відчайдушно хочеться відсторонитися від нього, але крісло залишає не надто багато місця для цього. Тому я лише втискаюсь в спинку. Темний Лорд тим часом дістає щось із кишені. Судячи з довгого ланцюжка — це якась прикраса, чи що.