Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

Повернулися в Зарганс вони на світанку наступного дня. Всі троє у винятку Ліана виглядали змученими.

Стоячи та трохи похитуючись, Альбрехт дивився, як закінчується підготовка до перепоховання. Офіційної церемонії не було, вони вирішили скористатися послугами Ліана.

Хлопець так і не глянув у труну, де тепер разом лежали тіла Ігред та Альберта. Він лаяв себе за боягузтво і гидливість, але… не міг. Краще після цього поговорити з ними.

Сніг заскрипів, це й змусило хлопця обернутися.

— Ти не ходив снідати? — підійшла Рада, простягнувши дві чашки з чимось гарячим. — Альбрехт...

— Я боюся. — хлопець глянув на вириту могилу, та зітхнув. – Я вперше побачу батьків. Вони не пробачать мені. Розумієш? Я зрадив їх…

– Альбрехте. – Рада хотіла щось сказати, але слова застрягли у горлі. Навряд чи вона хоч чимось може йому допомогти. — Пий! Ти тремтиш вже!

Хлопець тільки хмикнув, піднісши ароматну каву до губ. Зробивши кілька ковтків, він знову пішов у себе. Раді нічого не залишалося, як дати йому спокій.

Загалом, саму похоронну церемонію Альбрехт погано пам'ятав. Все було, як у тумані. Ліан постарався, на надгробній плиті тепер стояла статуя в людський зріст.

Мерлін витирав хусткою сльози, розглядаючи витвір мистецтва. Він пам'ятав, як колись його мати Ігред та Альберт стояли так само обіймаючись. Їхні кам'яні копії були одягнені в красивий одяг під стать імператорській сім'ї.

Альбрехт ковтаючи сльози, намагався ретельно їх приховати. Одна Рада ридала на плечі Ліана. Чоловік, який звик мати справу з убитими горем родичами, і ставився до смерті, як до чогось не суттєвого, і сам ледь не пустив сльозу. Потім схаменувся, і відкашлявся.

— Я можу зараз покликати їх! Ритуал уже завершено. У вас небагато часу!

Мерлін від цих слів здригнувся, Альбрехта ледь не перекосило. ВІН БУВ НЕ ГОТОВИЙ!

— Добре! Ми готові! – Мерлін кивнув, обвівши брата та дочку поглядом.

Ліан дістав з-за пазухи амулет, що з учора був у нього на шиї та зашепотів заклинання. Повітря біля нього почало згущуватися і перед схвильованими чарівниками виникли чоловік та жінка. Вони були прозорі, вкриті дивним синім свіченням, але здавалися більш матеріальними, ніж та сама статуя на їхньому надгробку.

— Мамо ... — Мерлін ступив до них назустріч.

— Здраствуйте, діти! — жінка обдарувала братів теплим поглядом.

— Привіт, батьку. — Альбрехт доклав зусилля, щоб не сховати погляд.

Чоловік, що стояв поряд з Ігред, розплився в щасливій усмішці, і за якусь мить опинився поряд з ним. Ось тепер хлопець був готовий провалитись під землю.

— Це Рада, моя дочка. — дівчина здивовано скинула брови, бо у словах Мерліна вона почула гордість.

– Знаємо! Нам про Вас вже розповіли! Дякую, що підтримуєте мого молодшого сина. – звернулася до неї Ігред.

Рада почервоніла.

— Скоріше це він мене підтримує. Ми нещодавно повернулися з імперії. Війна закінчилась.

– І це теж нам розповіли! Але ми хотіли почути від вас докладніше.  Ви молодці. Ми пишаємось вами. – Альберт повернувся до сина. – Тобою пишаються твої пращури! І я…

Альбрехта ніби вдарило струмом. Намагаючись тримати посмішку, він раз у раз стискав хустку в кишені каптана. Його пальці від цього вже побіліли. Було важко дихати, ніби щось лежало на тягарем на грудях.