Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Я підмінила фабріал тієї ночі, коли ви вбили тих чоловіків, — вела далі Шаллан. — Я вже навіть гадала, що не зважусь, але ви переконали мене, що правда не така проста, як мені здавалося. Ви відкрили скриню Пан-бурі. От я й припустилася помилки. І зроблю їх іще не одну. Але ви потрібні мені.

Джасна глибоко вдихнула:

— Сідай.

Та послухалась.

— Ти більше ніколи не брехатимеш мені, — сказала наставниця, сварячись пальцем. — А ще ніколи більше не крастимеш — хоч у мене, хоч у будь-кого іншого.

— Обіцяю.

Принцеса хвильку помовчала, а потому зітхнула.

— Дуй сюди, — сказала вона, відкриваючи якусь коробку.

Шаллан не змусила просити себе двічі. Тоді Джасна витягла кілька аркушів, заповнених нотатками.

— Що це? — запитала підопічна.

— Ти хотіла долучитися до того, чим я зайнята? Що ж, тоді тобі варто це прочитати, — Джасна опустила очі на аркуші. — Тут ідеться про Спустошувачів.

71

Записане кров’ю

Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, зігнувши спину, спустився сходнями корабля на причал Харбранта, несучи мішок із зерном. Місто дзвоників пахло вранішньою океанською свіжістю, яка навіювала спокій і водночас бадьорила, а рибалки перегукувалися з товаришами, готуючи сіті.

Сет приєднався до решти вантажників і поніс свій мішок звивистими вуличками. Можливо, інший купець скористався б гарбою зі впряженими чалами, але Харбрант здобув сумну славу через вічну заюрбленість і круті підйоми. Тож валка носіїв була ефективною альтернативою.

Сет не піднімав очей. Почасти для того, щоб не вирізнятися з-поміж решти робочого люду, але почасти й тому, щоб сховати їх від палючого сонця вгорі — бога над богами, котрий спостерігав за ним і бачив його сором. Бо він не мав би виходити при світлі дня. Йому би затаїти своє жахливе обличчя.

У Сета було таке відчуття, неначе кожен його крок залишав по собі кривавий відбиток. Усі ті звірячі вбивства, які він скоїв упродовж останніх місяців, працюючи на свого невідомого хазяїна… Щоразу, коли Сет заплющував очі, йому вчувалися крики вбитих. Вони ятрили його душу, стираючи на порох, і не давали спокою, заволодівши всім його єством.

Скільки трупів! Люди добрі, скільки ж трупів!

А може, він божеволів? Бо раз по раз, вирушаючи на справу, мимоволі звинувачував жертв. Проклинав за те, що їм бракувало сили дати відсіч і вбити його.

І перед кожною різаниною вбирався в біле, як і наказували.

«Одна нога за іншою — туп-туп, туп-туп. Не думай. Не зациклюйся на скоєному. Або на тому, що… скоїш».

Надійшла черга останнього імені в списку — Тараванджіана, короля Харбранта. Монарха, який користувався всенародною любов’ю завдяки заснуванню й утриманню численних міських лікарень. Навіть в Азірі знали: якщо захворів — тобі до Тараванджіана. Приїжджай до Харбранта — і тебе зцілять. Король не відмовляв нікому.

А Сет збирався його вбити.

Добувшись до горішньої частини цього прямовисного міста, шин разом з іншими носіями приволік свою ношу до чорного ходу палацового комплексу й увійшов у тьмяно освітлений кам’яний коридор. Тараванджіан був простакуватим. Убивця мав би почуватися від цього ще більш винним, але натомість його мимоволі захлеснула ненависть. Цьому йолопові не вистачить мізків підготуватися до його приходу. Старий дурень. Ідіот. Це що ж, Сет довіку не зіштовхнеться з ворогом, досить могутнім, щоб убити його?

Він прибув до міста рано-вранці й найнявся на роботу вантажником. Йому треба було роззирнутися та розвідати, що й до чого, оскільки отримані ним інструкції вперше в його практиці вимагали: «При скоєнні цього злочину не допустити випадкових жертв». Убивство Тараванджіана мало відбутися тихцем.

Чим же спричинена така вимога? Залишені вказівки передбачали, щоб він передав повідомлення: «Усі решта мертві. Я прийшов довести справу до кінця». Наказ звучав недвозначно: йому слід переконатися, що король почув і зрозумів ці слова, перш ніж порішити його.

Скидалося на те, що йшлося про помсту. Хтось послав Сета вистежити та знищити чоловіка, який чимось скривдив того «когось». Шин залишив свій мішок у коморі палацу, а тоді звично розвернувся й вийшов услід за шаркотливою вервечкою вантажників назад у коридор. Він кивнув у бік убиральні для слуг, і бригадир махнув йому рукою — «гаразд, заскоч». Той-бо вже кілька разів вдавався до такого маневру, тож тепер, здавалось би, не випадало сумніватися, що він справить нужду й наздожене.

У нужнику смерділо й наполовину не так огидно, як він очікував. Темряву в комірчині, прорубаній у підземній печері, розганяла одна-єдина свічечка — поруч чоловіка, котрий стояв над коритом, що правило за пісуар. Той кивнув Сетові, зав’язуючи матню, і, витерши пальці об холоші, попрямував у коридор. Свічку свою він забрав, але, перш ніж піти, люб’язно запалив від неї чийсь згарок.

Щойно відвідувач вийшов, як Сет зарядився Буресвітлом із капшука й поклав долоню на двері, силою Повного викиду скріплюючи їх із рамою та намертво зачиняючи. Тоді в його руці з’явився Сколкозброєць. Приміщення палацу сягали глибоко під землю. Покладаючись на придбані мапи, він опустився навколішки й вирізав із долівки кам’яний квадрат, що розширювався донизу. Щойно брила почала сповзати, шин зарядив її Буресвітлом і спрямував догори силою половини Простого викиду, зробивши невагомою.

Потому Кинув себе доверху, але продуманим Кидком — так, що його вага стала вдесятеро менша від нормальної. Тоді застрибнув на кам’яну плиту, і під скоригованою масою його тіла вона повільно поповзла донизу. Неначе ліфтом, Сет спустився в приміщення внизу. Уздовж стін стояли три дивани з плюшевими фіолетовими подушками, над якими висіли якісні сріблясті дзеркала. Убиральня для світлооких. Плафон бра приглушено світився, але вбивця був сам.

Брила, глухо гупнувши, м’яко опустилась на підлогу, і Сет зіскочив з неї. Він скинув робочий одяг, під яким виявилось чорно-біле вбрання мажордома. Вийнявши з кишені формений кашкет, шин натягнув його, тоді знехотя позбувся Сколкозбройця й вислизнув у коридор, швидко й наглухо зачинивши двері — силою Викиду.

Тепер він рідко згадував, що ходить по камінні. А колись благоговів би перед таким коридором, висіченим у скелі! Невже той чоловік і справді був ним? Невже він хоч колись хоча би щось шанував?

Сет спішив уперед. Він мав діяти швидко. На щастя, король Тараванджіан дотримувався жорсткого режиму дня: сьомий дзвін — час усамітнення в кабінеті для роздумів. Убивця вже бачив попереду двері, які саме туди й вели. При вході стояли два вартівники.

Схиливши голову, щоб приховати свої