Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Мінджу! Ні! – погладивши її обличчя і волосся, Демін затремтів, він тримав свої руки на її рані і плакав. –Що я наробив...– тремтячими губами сказав він.– Я не думав, що ти можеш перетворюватися...

–Ти ж... –прохрипіла Мінджу, закашлявшись кров'ю, що оточувала горло, неприємний присмак заліза й солі скував увесь рот.–Ти казав, що в мені щось є...

–Я знав це. – гладячи її обличчя, сказав Демін. – Але не думав, що ми однакові. Я думав, ти потонула, а дракон, це хтось із братства...

–Відійди вбік, Драконе. – прохрипів старий жіночий голос. Коли холодні зморшкуваті пальці торкнулися її плеча, Мінджу остаточно втратила свідомість.

Вона прокинулася в невеликій кімнаті з чорними стінами, на яких золотими фарбами зображували людей, бамбукові стебла і кораблі. Нагадувало історію в малюнках. Перед нею стояла чотиристулкова шторка, з чорного дерева, обтягнута шовком. Невеликий комод із круглими залізними ручками, овальна ваза, заввишки до пояса. Мінджу встала, її плече і рука були перебинтовані, груди нили, але загалом вона почувалася набагато краще. Вона покинула кімнату. Довгі бірюзові коридори прикрашали зображення журавлів на стінах, коридор оточувало кілька дверей і меблі з чорного дерева. Біля дальньої стіни висіло три її картини на шовку.

–Вони викупили мої картини? – прошепотіла вона.

–Тому що цим даром ти пішла в мене.

Вона повернула голову і помітила невисоку сивоволосу жінку з очима такого ж кольору, як і в Мінджу.

–Хто ви? – запитала вона.

–Ти ж і так розумієш, хто.– відповіла жінка.

–Чому ти залишила мене?

–Нас усіх вигнали, усіх жінок народжених або тих, що стали сім'єю клану, – виганяли.

–Окрім мене.

–Ми не знали, що ти жива.

–Де я? – запитала Мінджу.

–Ми на прихованій землі, це невелика западина між Сонцедомом і Братством Чорної Сакури. Ти в ордені Тигра.

–Що це за орден? – не зрозуміла Мінджу.

–Орден був створений першими жінками–вигнанницями Ла–Ошу, надалі до ордену приєдналися й інші – ті, кому дано дар.

–Я думала, жінки не можуть мати дар.– хитнула головою вона.

–А, як ти вчора перетворилася на дракона? – запитала жінка, не зводячи з неї очей.

–Це сталося вперше...– задумалася вона.– Я навіть не знала, що це можливо.

–Клан змушував нас вважати себе ніким. – хмикнула жінка. – втоптували століттями нашу значущість у багнюку. Вони вважають, що ми оскверняємо світ одним своїм існуванням, але забувають, що без жінки жоден з їхнього клану не з'явився б на цю грішну землю. Але ні, один божевільний, який вважав себе мудрецем, вигадав цю маячню, і вбивав у голову кожному члену сім'ї. Так і народжується спадкове безумство.

–Навіщо ми тут? – не зрозуміла Мінджу.

–Вчитися... Розвивати нашу цивілізацію.

Вони пройшли до виходу з будинку. Це був не простий будинок, а справжній палац із червоним дахом і кількома прибудовами до нього. Палац оточував струмок і квітучі дерева, що роняли пелюстки на воду. Від краси, Мінджу затамувала подих. Вони увійшли в інші двері і пройшли довгими коридорами, де на стінах висіли малюнки, а на тумбах стояли чаші, з яких визирали палички з пахощами. Тут було красиво, але просто, без надмірностей. Були чутні звуки ударів, і Мінджу пройшла вперед, вийшовши в широкий тренувальний зал, у якому було багато світла. Підлога тут була м'якою, стояли манекени, по яких жінки вдаряли з повороту ногами.

–Як ви змогли побудувати все це? – здивувалася Мінджу, дивлячись на тих, хто тренується.– Вас же вигнали?

–Ще дружина Ченя першого, пішла до короля Ґотліну, і Короля Астійського, який правив Сонцедомом, просити, щоб ми могли зайняти місце в западині. Вона пояснила всю гіркоту ситуації, що склалася. Не очікувала, що чоловіки можуть мати співчуття, після того, що побачила в клані, коли вигнали її, двох її доньок і своячку. Обидва королі надали нам найвищу доброту, побудувавши для нас цей палац, Абрахам поставив захист, палац не видно зовні.

–Небачена щедрість...– вразилася Мінджу.

–Тепер нам є де жити, тренуватися... Щоправда, тренуватися тобі з твоїми габаритами краще буде на вулиці.

–Я навіть не знаю, чи варто...

–Магія перетворення на дракона – це дар самих духів – рідкісний і величний.

–Демін казав, що його прогнали геть, коли він з'явився клану, щоб вступити в орден.

–Він був сильнішим за всіх, хто перебував в ордені, і в клані теж. Вони злякалися його сили. А коли вони чогось бояться – виганяють. А щоб не повернувся...

–Знищують тих, хто дорогий... Щоб не було куди повернутися... – додала Мінджу, відчуваючи злість.

–Ми – сім'я. – поклавши руку на її плече, сказала жінка. – Допомагаємо і підтримуємо, віримо одне в одного і захищаємо. Залишайся з нами. Ми подбаємо про тебе.

Мінджу помітила, що очі жінки такі самі, як у неї. Вона ніколи не спілкувалася близько з жінками, тільки, коли її вчили, як прибирати й готувати, бачила їх тільки в долині. У неї не було подруг, нянь чи матері поруч. Вона хотіла відчути себе частиною чогось. Але їй ніде ніколи не були раді. Вона кивнула жінці, усвідомлюючи, що так і не знає її імені.