Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Адам

  Вкотре нервово поглядаю то на годинник, то на вхід до аудиторії. Друга пара майже закінчилася, а Каміли так і не прийшла. На дзвінки та повідомлення відповіді досі немає.

- Де Каміла? – таки підсідаю до її подружки. Мене абсолютно не напружує той факт, що трохи більше місяця тому вона відсмоктувала мені у клубі, а згодом виявилася новою одногрупницею, а от її, схоже, навіть дуже.

- Звідки я знаю? – зневажливо фиркає. –Тобі видніше, де носить твою принцеску. Вона ж тепер обробляє твій член, а не я. 

- Відсмоктуєш ти так собі – більше й не хочеться, - кидаю в такому ж тоні та сідаю на своє місце.

   Вчора Каміла мене здивувала. Ошелешила, сказав би вірніше. Спочатку ініціативою. Готовий був накинутися на неї, як голодний звір, але стримувався з усіх сил, бажаючи розтягнути задоволення. А тоді її зізнання... Вона незаймана. Ніхто до неї не торкався і вона хотіла, аби це був я. Готовий був здатися у ту ж секунду, коли ці слова злетіли з губ, котрі я постійно хочу цілувати, зриваючи з них млосні видихи. Але якесь дивне відчуття, що виринуло у свідомості, якого раніше ніколи не мав, - змусило зупинитися, аби зробити усе правильно та без поспіху. А як саме, оце «правильно», я не знаю, адже ніколи нікого не позбавляв цноти. Дещо і у мене з Камілою вперше.

   Та зараз я не знаходжу собі місця з іншого приводу. Після нашої дахозносної пригоди у ліжку, додому дівчина поїхала стривожена після телефонного дзвінка, запевняючи, що все добре. Я не повірив. Та наполягати не став, хоча й хотілося зачинити двері, заховати ключ та згребти в обійми, аби вона й кроку не зробила за двері. Хтось по той бік слухавки явно спаскудив її спогад про цей день. А тепер вона навіть не з’явилася, хоча завжди приходила вчасно, не пропускаючи ні одного заняття.

   Таки не витримую. Зриваюся з місця, хапаю зі спинки стільця  куртку і рюкзак та йду до виходу.

- Соколовський, що за нахабство?! Куди? – обурюється викладачка, коли опиняюся біля дверей.

- На вихід, - очевидно ж. – До речі, - вирішую додати, обертаючись, - чувак переклав речення правильно, - вказую рукою на одногрупника. Не знаю, як їх звати. Мене цікавить лише одна, - у Past Simple можна використовувати «shone» замість «shined». Впевнений, коли Белла розповідала, як сяяв Едвард – використала саме літературний варіант. Перечитайте на дозвіллі таблицю неправильних дієслів, щоб не різати бали бідолахам.
   Не чекаючи відповіді, виходжу з аудиторії. І чому я таке мудло, коли дратуюся? Мені тут взагалі нічого робити, сподівався, що виженуть ще у перший тиждень. Умовою Макара було лише те, що не можу піти сам. Але поки що відклав цю ідею. Сам розумію чому, та  намагаюся не думати, як шмаркливий підліток.

Дістаю телефон та знову набираю номер Каміли, коли виходжу у хол. Вона скидає виклик.

- Якого х…

- Привіт, - не встигаю догарчати. Перебиває голос збоку.

   Різко смикаю головою і помічаю її на лавці. Відчуваю полегшення, яке миттєво перетворюється на злість.

- Це що було? Так важко слухавку взяти чи хоча б відповісти на повідомлення?! Де ти була?

- Будь ласка, не кричи, - стискає пальцями перенісся та замружує очі. Лише зараз помічаю, наскільки вона бліда. Злість змінюється на дике хвилювання. Долаю коротку відстань до дівчини, кидаючи речі на підлогу.

- Ей, - присідаю навпочіпки та накриваю її коліна долонями, - що трапилося? Ти захворіла?  - запитую спокійніше.

- Ні, все добре. Ти чому не на парі?

- Там нудно, - брешу. – І я тобі не вірю. Вчора ти казала те ж саме. Ходи сюди, розкажеш, що трапилося, - підіймаюся, сідаю поруч, перетягую її на свої коліна та обіймаю. Каміла не пручається.

- Адаме, нас можуть побачити… - говорить тихо в мою шию.

- І що? – намагаюся вгамувати мурах, які біжать по тілу від її гарячого дихання.

- Не можна.

- Хто сказав?

- Ти не розумієш. Батько може дізнатися. Я ж заручена з …

- Не продовжуй! – знову накриває хвиля злості, яку підсилює найогидніше почуття на світі – ревнощі. – Ти не можеш бути хоч у якихось стосунках із тим дегенератом! Чи ще будь з ким! Як мінімум через те, що він намагався зробити, чи ти вже забула? Або сама цього хочеш? – проскакує у голові страшна здогадка.

- Не хочу… Від мене нічого не залежить, Адаме, - схлипує. Тільки не сльози. Не хочу, аби вона знову плакала...

- Ти розповіла батькам про той вечір?

- Давид встиг першим зі своєю версією. Мене навіть слухати не стали.

- Тоді я сам поговорю з твоїм батьком, - схоже, мене сьогодні вхопить інфаркт від емоційних стрибків.

- Ні, - різко зривається на ноги, мало не падаючи, - не треба, благаю. Ти зробиш тільки гірше, - у голосі стільки гіркоти, що мені стискає горло, а разом з тим – руки в кулаки. Черговий татко року намалювався.

- Що вчора трапилося? – тягнусь до її руки, підтягую ближче та розміщую між своїми ногами, беру за другу руку та зосереджую усю увагу на обличчі Каміли, яка намагається заховати погляд. – Тільки не кажи, що нічого.

- Сімейна вечеря з не надто приємними гостями.

- Він був? – єдине, що зараз цікавить і ствердний кивок у відповідь знову змушує мене скаженіти. – Він щось зробив тобі? – вб’ю виродка, якщо не почую заперечення. Цього разу точно потраплю до в’язниці, але позбавлю її від цього носатого збоченця.

- Ні, я не виходила з-за столу, поки усі не розійшлися.

- Добре, - полегшено видихаю, але запитання не закінчилися. -  Чому тебе не було на перших двох парах? Я місця собі не знаходив, - зізнаюся, лишаючи легкий поцілунок на зовнішній стороні її долоні. На блідому обличчі проступає яскравий рум’янець. – Камі, де ти була? – запитую ще раз.

- У лікаря, - бурмоче ледве чутно.

- Ти захворіла? Щось серйозне? – підіймаюся та беру обличчя дівчини в долоні, аби вона припинила відводити погляд.

- Ні. Мені… ніяково про таке говорити. Все добре, клянусь.