Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Кременецький звір 📚 - Українською

Читати книгу - "Кременецький звір"

208
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кременецький звір" автора Сергій Карюк. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 57
Перейти на сторінку:
розкиданими фігурами. Одинаком на підлозі лежав і закривавлений ферзь, що своїм гострим шишаком прохромив руку Мнішека наскрізь. Зловісно виблискуючи відточеними гранями, він доводив: усе, що сталося, — то не вигадка, а відбувається насправді.

Мнішек не дав прибрати розгардіяш. Лише дозволив слугам затягнути полотном рану на долоні, звелів принести вина і крикнув усім забиратися геть. Після секундного вагання пішов навіть вірний Мірек, який ніколи не лишав Мнішека самого.

Магнат не повертав голови й до Голоти. Той сидів з випрямленою спиною і мовчав, втупившись очима у закривавлену шахову дошку та розкидані фігури. А коли ліценціат підняв голову, то вгледів, як цівка вина тече Мнішеку по підборіддю й капає на каптан. Голота здригнувся, адже тепер, коли він знав, що молодий граф був тим самим вовкулакою з палацу Потоцького, картина здавалася аж надто моторошною.

Не відриваючи погляду від бурі, Мнішек широким і недбалим жестом витер лице й змахнув краплі на перський килим. Цей жест вивів Голоту із заціпеніння. Він хотів було щось сказати, однак не зміг — слова застрягали в горлянці.

«Що можна сказати людині, яку ти вважав своїм другом, а вона виявилася жорстоким убивцею, що, перетворюючись на химерне чудовисько, шматує людей?»

Та гнітюча мовчанка була нестерпна. Тиша давила і ставала схожою на вишукане катування. Голота відчував, що мусить її розірвати, аби не втратити розум прямо тут, тож заплющив очі й почав. У голову, як завжди в такі миті, лізла сама полова, проте Голоті було байдуже.

— Я знав одного пана, він випивав за сніданком шість пляшок червоного, потім за обідом випивав ще шість білого і закінчував день рожевим. Також шість пляшок. Постійно щось базікав про священне число вісімнадцять. Нібито воно мало принести щастя — чолов’яга був трохи схиблений на нумерології. 18 червня о 18 годині він застав у ліжку дружини камердинера й зрозумів, що трохи помилився з вибором щасливого номера. Зрештою в нумерології він розчарувався. Однак червона, як буряк, мордяка, біль у печінці й вагітна від камердинера Агнеса залишилися. Він потім мені жалівся. Казав, що від наук нічого доброго чекати не варто...

Мнішек нарешті відірвав погляд від вікна, він явно не розумів, про що патякає Голота, але голос ліценціата вивів його з напівсонного стану. Магнат-вовкулака перехилив келих і одним ковтком його осушив. Подивившись на спорожнілий посуд, він зразу ж схопив іншу пляшку і знову наповнив келих по самі вінця. Налив, важко сперся об стіл, нахиливши голову. А вже наступної миті у супроводі здивованого погляду Голоти вибіг із зали. Повернувся зі старим пошарпаним щоденником у руках і впав у крісло. Відразу почав говорити, однак так швидко, плутано й дивно, що Голота ледь міг його розібрати.

— Це сталося, як мені було десять. Я саме хворів — застудився на полюванні, коли до нас, у Вишневець, приїхав дядько. У них з батьком були важкі стосунки: вони то мирилися, то сварилися, то знову чоломкалися. Того разу дядько приїхав із геть поганим настроєм... — Мнішек кинув щоденника Голоті. — Розгорни 1758 рік. Четверте травня. Читай! Уголос, — швидко проказав Мнішек і замовк, затуливши рукою очі. Голота, не приховуючи здивування, розгорнув зошит, погортав його і знайшов потрібний запис. Сторінка була вщерть укрита по-дитячому невміло ще виведеними буквами й чорнильними плямами.

— "...Я прокинувся вночі від крику і пішов униз. У вітальній залі сварилися батько й дядько Єжи. Вони вже мало не билися, і я не знаю, що стало причиною, але врешті дядько підійшов, кинув жмут якоїсь трави у вогонь і вигукнув, показуючи пальцем на батька: «Вовк». Тоді пішов геть, а вогонь вирвався з каміну з такою силою, що обпалив мені волосся. Останнє, що я пам’ятаю — запах смаленого...»

Голота закінчив і подивився на друга, що гарячково цмулив вино, дзвінко б’ючи зубами об кришталь келиха. Його руки тряслися, як у лихоманці, а зіниці розширилися. Якийсь час він не міг заспокоїтись, але врешті почав говорити, запинаючись:

— Я тоді закричав і впав без свідомості. А як отямився, дуже довго хворів, — Мнішека не переставало трусити, — мене била лихоманка, і я не вставав з ліжка кілька місяців. Увесь цей час хворів і батько. Він так і не оклигав, помер наступного року. Мені ж начебто стало краще, я почав підніматися й гуляти парком, навіть кілька разів виїжджав на полювання. Тоді ж дізнався про Янека — мого на п’ять років старшого брата. Матінка розповіла, що пан Бог в один день забрав у нього розум, — Мнішек замовк і зробив великий ковток. — Читай. Восьме липня. Той же рік.

— «Я не міг повірити, — почав Голота, — прийшов до Янека, але він мовчки дивився на стіну. Я говорив, кричав, плакав, але він так і не озвався і навіть не повернув голови до мене й не сказав ані слова».

— Як я вже казав, коли мені полегшало, я виїжджав на полювання. Не полювати, ні! Мене просто приваблював увесь той гамір, що супроводжував виїзд мисливців. Одного разу, коли ми їхали лісом, вибіг величезний вовк. Він довго дивився на мене своїми жовтими очима і врешті ошкірився, неначе усміхнувшись. Усміхнувшись, розумієш?! Наче побачив знайомого! Це так вразило мене, що я застиг, не в змозі ворухнутися. За мить моя кобила злякано понесла, та так, що її зупинили аж біля Почаєва. З того дня хвороба моя повернулася, — продовжив Мнішек, — але хворів я відтоді на повню. Мене тіпало, мені снилися жахи, а інколи здавалося, що я вкриваюся хутром і в мене довшають ікла. Мати моя, добра й сердешна жінка, не знала, що робити. Три роки вона збирала консиліуми лікарів, найкращих, яких тільки могла знайти, але ніхто так і не зміг вилікувати мене або хоча б сказати, що зі мною. Врешті в нашому обійсті з’явився Хохриттер... Читай. 12 вересня. 1761 рік.

— «Лікар, який приїхав сьогодні до Вишневця зі Львова, просто чудовий. Він дуже довго мене оглядав, дав якоїсь мікстури. Але він не казав, як усі інші перед ним, залишатися в ліжку. Звелів вибиратися надвір, і ми з ним усенький день грали в м’яча і в дивну гру, яку він називав лаунтеніс. Це було пречудово, і я навіть виграв із рахунком...»

— Досить! — зупинив шляхтич Голоту. — Хохриттер був єдиним, хто зміг поліпшити мій стан. Відступила навіть лихоманка. Врешті успіхи були такі, що він переконав мою матінку показати

1 ... 36 37 38 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кременецький звір», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кременецький звір"