Читати книгу - "Таємничий суперник, Агата Крісті"

РОЗДІЛ 17

Аннетт

Проблеми майбутнього, однак, уже скоро відступили перед проблемами сьогодення. І найбільш безпосередньою та невідкладною серед них був голод. Томмі мав здоровий і сильний апетит. Біфштекс із картоплею на обід тепер був наче спогад з минулого десятиліття. Хлопець з жалем визнав той факт, що не досягнув би успіху в протестному голодуванні.

Він безцільно тинявся своєю в’язницею. Раз чи двічі, відкинувши гідність, гупав у двері. Але на його заклики ніхто не відповідав.

—До дідька це все! — обурено сказав Томмі. — Вони ж не збираються заморити мене голодом.

Новий страх промайнув у його голові: можливо, це один з цих «чудових способів» розговорити в’язня, які приписують Борису. Але, поміркувавши, він відкинув цю думку.

— Це все той грубіян з кислою мордою, Конрад, — вирішив він. — Той тип, з яким я радо поквитаюсь одного дня. Це просто дрібна капость з його боку. У цьому я впевнений.

Подальші роздуми пробудили в ньому відчуття, що буде надзвичайно приємно з тріском опустити щось на яйцеподібну голову Конрада. Томмі ніжно погладив власну голову й поринув у насолоду фантазій. Нарешті його розум осяйнула ідея. Чому б не втілити фантазії в реальність! Конрад, без сумніву, мешкає в цьому будинку. Інші — можливо, за винятком бородатого німця — його використовують для зустрічей. А отже, чому б не причаїтися в засідці на Конрада за дверима, а коли той ввійде, хряснути стільцем або однією зі старезних картин просто йому по голові. Звісно, треба бути обережним, щоб не вдарити надто сильно. А потім — а потім просто піти! А якщо зустріне когось дорогою вниз, то — Томмі засяяв від думки про знайомство з його кулаками. Такий поворот був незрівнянно ближчим до його методів, ніж сьогоднішня словесна перепалка. Захмелілий від власного плану, Томмі дбайливо зняв картину з Дияволом і Фаустом і зайняв вичікувальне положення. Його сподівання були високими. План здавався простим, але відмінним.

Час спливав, а Конрад не з’являвся. У цій в’язничній камері день не відрізнявся від ночі, але наручний годинник Томмі з властивою йому точністю показував, що зараз дев’ята вечора. Томмі похмуро міркував, що, якщо скоро не подадуть вечерю, доведеться чекати на сніданок. О десятій надія покинула його, і він кинувся на ліжко, щоб знайти втіху в сні. За п’ять хвилин його негоди забулися.

Лязкіт ключів у замку пробудив його від сну. Не належачи до героїв, уславлених вмінням прокидатись у повному володінні собою, Томмі лише кліпнув очима у стелю й розсіяно спитав себе, де він. Потім згадав і подивився на годинник. Була восьма година.

«Доволі ранній чай або сніданок, — розсудив молодий чоловік, — і благаю Бога про останнє!»

Двері розчахнулися. Надто пізно Томмі пригадав свій план усунення незговірливого Конрада. За мить він зрадів цьому, адже увійшов не Конрад, а дівчина. Вона несла тацю, яку поставила на стіл.

У тьмяному сяйві газового ріжка Томмі кліпнув на неї очима. І одразу вирішив, що це одна з найвродливіших дівчат, яких він бачив. Її волосся мало насичений каштановий колір із несподіваними проблисками золотого, воно наче тримало в неволі сонячні промені, що пробивалися з глибин. В обличчі було щось від дикої троянди. Її очі, широко посаджені, були світло-карі, золотаво-карі, що знову пробудило спогад про сонячні промені.

П’янка думка пронизала розум Томмі.

— Ви Джейн Фінн? — бездиханно спитав він. Дівчина здивовано похитала головою.

— Мене звати Аннетт, месьє.

Вона говорила м’якою ламаною англійською.

— О! — сказав Томмі, доволі спантеличений. — Francaise?[12] — вгадав він.

— Oui, monsieur. Monsieur parle francais?[13]

—Давно не говорив, — зізнався Томмі. — Що це? Сніданок?

Дівчина кивнула. Томмі зістрибнув із ліжка й підійшов роздивитися вміст таці. Там були хлібина, дещиця маргарину й горнятко кави.

— Проживання не зовсім як у «Рітці», — із зітханням зауважив він. — Але Господь навчив мене бути вдячним за те, що ми нарешті отримуємо. Амінь.

Він підсунув стілець, а дівчина відвернулася й рушила до дверей.

— Зачекайте секунду, — скрикнув Томмі. — Я багато про що хочу спитати вас, Аннетт. Що ви робите в цьому домі? Не кажіть мені, що ви Конрадова племінниця, чи дочка, чи ще хтось, бо я в це не повірю.

— Я служу, месьє. Я нікому не родичка.

— Бачу, — сказав Томмі. — Пам’ятаєте моє запитання? Ви коли-небудь чули це ім’я?

— Здається, я чула, як люди говорять про Джейн Фінн.

— Ви не знаєте, де вона?

Аннетт похитала головою.

— Не в цьому будинку, наприклад?

— О, ні, месьє. Мені час іти — вони чекатимуть на мене.

Вона поквапилася піти. Ключ повернувся в замку.

«Цікаво, хто такі “вони”, — розмірковував Томмі, продовжуючи вгризатись у хлібину. — Якщо трохи пощастить, можливо, ця дівчина допоможе мені вибратися звідси. Не схожа вона на бандитку».

О першій годині з’явилася Аннетт з новою тацею, але цього разу її супроводжував Конрад.

—Доброго ранку, — приязно сказав Томмі. — Бачу, ти не скористався фірмовим милом.

Конрад загрозливо загарчав.

— Не розумієш жартів, так, старий? Ну-ну, не можна завжди мати і розум, і красу. Що в нас на обід? Рагу? Як я знаю? Елементарно, мій любий Ватсоне — запах цибулі ні з чим не сплутаєш.

— Балакай собі, — проревів чоловік. — Мабуть, недовго тобі лишилося балакати.

Фраза була неприємна своїм натяком, але Томмі проігнорував її. Сів за стіл.

— Ступай, лакею. — Він махнув рукою. — Не втомлюй благородних марнослів’ям.

Того вечора Томмі сидів на ліжку й глибоко розмірковував. Чи прийде Конрад знову разом із дівчиною? Якщо ні, чи не ризикнути й спробувати укласти з нею союз? Томмі вирішив, що не варто гребувати жодною можливістю. Становище було відчайдушне.

О восьмій годині він підстрибнув від знайомого лязкоту ключа в замку. Дівчина була сама.

— Зачиніть двері,