Читати книгу - "Таємничий суперник, Агата Крісті"

Вона послухалася.

— Послухайте, Аннетт, я хочу, щоб ви допомогли мені звідси вибратись.

Вона похитала головою.

— Це неможливо. Їх троє поверхом нижче.

— О! — Потай Томмі був вдячний за інформацію. — Але ви допомогли б мені, якби могли?

— Ні, месьє.

— Чому ні?

Дівчина завагалася.

— Я вважаю... вони для мене свої. Ви за ними шпигували. Цілком слушно, що вони тримають вас тут.

— Вони погані люди, Аннетт. Якщо ви мені допоможете, я заберу вас від них. І вам, імовірно, дістанеться чимала купа грошей.

Але дівчина просто похитала головою.

— Я не смію, месьє. Я їх боюся.

Вона відвернулася.

— Хіба ви нічого не зробите, щоб допомогти іншій дівчині? — скрикнув Томмі. — Вона приблизно вашого віку. Невже ви не врятуєте її з їхніх лап?

— Ви про Джейн Фінн?

— Так.

— Це її ви прийшли сюди шукати? Так?

— Саме так.

Дівчина подивилась на нього, а тоді провела рукою по чолу.

—Джейн Фінн. Завжди чую це ім’я. Воно мені знайоме.

Томмі нетерпляче нахилився вперед.

— Ви повинні щось знати про неї.

Але дівчина різко відвернулася.

— Я нічого не знаю — лише ім’я.

Вона відійшла до дверей. І раптом видала скрик. Томмі приголомшено глянув на неї. Дівчина побачила картину, яку він приставив до стіни вчора ввечері. На мить Томмі помітив вираз жаху в її очах. Незбагненним чином той змінився полегшенням. А тоді вона рвучко вийшла з кімнати. Томмі нічого не міг збагнути. Їй здалося, що він хоче вдарити її цією картиною? Звісно, ні. Він замислено перевісив картину на стіну.

Ще три дні минули в моторошній бездіяльності. Томмі відчував, як напруга позначається на нервах. Він нікого не бачив, окрім Конрада й Аннетт. Дівчина стала мовчазною. Говорила лише односкладовими словами. Якась темна підозра жевріла в її очах. Томмі відчував, що коли його самотнє ув’язнення триватиме довше, він збожеволіє. Зі слів Конрада хлопець зрозумів, що вони чекають на накази від «містера Брауна». Напевно, думав Томмі, він за кордоном чи ще десь, і вони зобов’язані дочекатися його повернення.

Але ввечері третього дня сталося жорстоке пробудження.

Була ледве сьома година, коли він почув гримання кроків у коридорі. Наступної миті двері розчахнулися. Увійшов Конрад. З ним був лиховісний Номер Чотирнадцятий. Від їхнього вигляду серце Томмі впало.

— Здоров був, керманичу, — сказав чоловік із посмішкою. — Маєш мотузки, приятелю?

Мовчазний Конрад дістав моток тонкої мотузки. Наступної миті руки Номера Чотирнадцятого, страшенно хвацькі, вже скручували мотузкою руки й ноги Томмі, доки Конрад притискав його до підлоги.

— Якого диявола? — почав було Томмі.

Але від повільного безмовного вишкіру мовчазного Конрада слова застигли в нього на губах.

Номер Чотирнадцятий спритно впорався зі своїм завданням. Наступної миті Томмі перетворився на безпорадний зв’язаний тюк. Нарешті Конрад заговорив:

— Гадав, що надурив нас, так? Тим, чого ти знаєш і чого не знаєш. Домовився з нами! І увесь цей час ти блефував! Блефував! Ти знаєш менше за кошеня. Але тепер твоя черга, ти, б... свиня.

Томмі лежав мовчки. Не було чого казати. Він програв. Хай там як, всемогутній містер Браун бачив усі його хитрощі наскрізь. Раптом його осяйнула думка.

—Дуже добра промова, Конраде, — схвально сказав він. — Але нащо ці пута й ремені? Чому б не дати цьому джентльмену перерізати мені горла не зволікаючи?

— Чорт, — несподівано сказав Номер Чотирнадцятий. — Гадаєш, ми такі зелені, що прикінчимо тебе тут, і щоб скрізь нишпорила поліція? Дзуськи! Ми замовили карету для вашої високості на завтрашній ранок, але зараз, як бачиш, не ризикуватимемо!

— Ніщо, — сказав Томмі, — не може бути пласкішим за твої слова — хіба що твоє обличчя.

— Заткнися, — гримнув Номер Чотирнадцятий.

— Із задоволенням, — відповів Томмі. — Ти прикро помиляєшся — але ти й програєш.

— He треба знову цих витребеньок, — сказав Номер Чотирнадцятий. — Говориш так, ніби досі в шикарному «Рітці», еге ж?

Томмі не відповів. Він намагався збагнути, як містер Браун розкрив його особу. Він вирішив, що Таппенс, змучена тривогою, пішла до поліції, його зникнення стало публічно відомим, і банда не забарилася скласти два і два.

Двоє чоловіків пішли, хряснувши дверима. Томмі залишився при своїх міркуваннях. Вони були неприємні. Руки й ноги в нього зовсім затерпли й не рухалися. Він був відверто безпорадний і не бачив жодної надії.

Минуло близько години, коли він почув, як м’яко повертаються ключі, і двері відчинилися. Це була Аннетт.

Серце Томмі забилося частіше. Він і забув про дівчину. Чи можливо, що вона прийшла йому на допомогу?

Раптом він почув голос Конрада:

— Виходь, Аннетт. Він не хоче сьогодні вечеряти.

— Oui, oui, je sais bien.[14] Але я повинна забрати іншу тацю. Вона нам потрібна під посуд.

— Ну то поквапся, — проревів Конрад.

Не дивлячись на Томмі, дівчина підійшла до стола й взяла тацю. Піднесла руку й погасила світло.

— Трясця тобі. — До дверей підійшов Конрад. — Нащо ти це зробила?

— Я завжди гашу світло. Треба було мене попередити. Запалити знову, месьє Конрад?

— Ні, виходь.

— Le beau petit monsieur[15], — скрикнула Аннетт, зупинившись біля ліжка в темряві. — Добре ви його зв’язали, hein?[16] Немов курча в авосьці!

Від щирих веселощів в її голосі хлопця тіпнуло, але тієї миті, на свій подив, він відчув, як вона легко проводить рукою вздовж його мотузок, і щось маленьке й холодне ткнулося йому в долоню.

— Ходімо, Аннетт.

—Mais те voila?[17].

Двері зачинилися. Томмі чув, як Конрад каже: — Замкни й дай мені ключі.

Кроки стихли. Томмі лежав закам’янілий і здивований. Предметом, який вклала йому в руку Аннетт, виявився маленький складаний ніж з відкритим лезом. З того, як вона ретельно уникала на нього дивитись, і з її маніпуляцій зі світлом він дійшов висновку, що за кімнатою спостерігають. Певно, десь у стінах є вічко. Пригадавши, як пильно вона завжди трималася, він збагнув, що, мабуть, увесь цей час перебував під наглядом. Він сказав щось, чим себе виказав? Навряд. Він розкрив бажання втекти й бажання знайти Джейн Фінн, але ніщо з цього не могло вказати на його особу. Справді, його запитання до Аннетт довело, що він особисто не знайомий з