Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"

Прилинь з Небес, Ураніє! Твій голос

Не раз лунав (я вірю: так було)

З-понад вершин Олімпу і летів

До мене прудкокриліше, ніж давній

Пегас… А втім, ці ймення – лиш оздоба,

Бо не про них співаю, не про Муз

Чи еллінських богів. Ні, я до Тебе

Звертаюся – тієї, що була

Раніше від Олімпу, інших гір

І видимого світу. Богомудрість —

Предвічна посестра твоя; Ти з нею

Втішала співом Господа; мене ж

Провадила за руку вгору – вище

Зримих небес. І там я, гість земний,

Натхненний подихами Емпіреїв,

В екстазі трепетнім перебував.

Тепер униз веди мене – в стихію

Земних речей і справ та вбережи,

Аби крилатий норовистий кінь,

Мов Белерофона, не поніс мене

Й не кинув на непевні манівці

Розгублено-самотнього навіки.

Невиспівана ще є половина

Моєї пісні – та, що від Землі

Не одірветься й голосом природним

Завершиться, хоч співана в облозі

Лихих часів і лютих язиків,

Загроз і темряви. І самоти.

А втім, я не покинутий. Ночами,

Ураніє, навідуєшся ти

Й розвіюєш дрімоту аж до ранку,

Коли спалахує рум’яний схід.

Плекай же й далі у мені сю пісню,

А згодом дай їй вдячних читачів,

Нехай небагатьох, і прожени

Од нас дикунство Вакхових гульвіс!

Такі колись замучили Орфея

На Родопі, де скелі і гаї

Відлунювали піснею і вмовкли,

Бо й Муза захистити не змогла

Свого улюбленця. Небесна Сило,

Благаю – вбережи! Бо ти – Всевишнє,

А не пуста фантазія чи міф.

Скажи, Богине, що по тому сталось,

Коли Архангел добрий Рафа’їл

Адама остеріг од непокори,

Повідавши про неминучу кару,

Що впала на ослушників небесних

Та не мине й людей і їх нащадків,

Коли порушать Божу заборону —

Не смакувати з Дерева Знання, —

Єдину заборону! Неважку

Там, де на вибір розмаїття райське

Найперебірливіший людський смак

Досхочу вповільнить. Адам з Жоною

Вислухували Ангела уважно

І вельми дивувалися, почувши

Про заздрощі, ненависть і війну

На Небесах в околицях Престолу

Всевишнього; де билось, мов об скелю,

Та відкотилося, мов хвиля, Зло,

І Небеса очистились навіки.

Знов сумніви ворушаться у серці

Адамовім. Як той, хто вгамував

Спекотну спрагу в лісовім струмку,

Зачувши любий хлюпіт, знову прагне, —

Адам зачудувався; що нас жде

У дивнім світі сім? Як він постав?

Коли? Навіщо? Що було до нього?

І що за ним? У здогадах непевних

Заблуканий, він мовив: «Незбагненне,

Таке не схоже на сей Рай явив ти,

Низпосланий з небесних Емпіреїв

Упору попередити про те,

Що людям ще не знане. Щира дяка

Всевишньому за вчасні остороги!

Ми будем їх дотримуватись ревно:

Його верховна воля – нам закон.

А ти ласкаво дай нам напуття

І ще, як обіцяв – про недосяжне

Людському розуму, хоча дотичне

Земних істот. Усеверховна Мудрість,

Поблажлива до нас, чи не уділить

Ще трохи знань корисних? От про Небо —

Таке високе, всіяне вогнями

Неізчислимими в окружнім русі;

Про легітне повітря, пружний вітер,

Котрі пестують рясноцвітну Землю;

Як Бог порушив свій предвічний Спокій

І створював із Хаосу сей Світ?

Як починав і вивершив? Дай знати

Не Божі тайни – ні! А про творіння,

Аби ще більше славити Творця.

Он Сонце повернуло за полудень.

Воно, зачувши голос твій, зажде,

Допоки будеш нам оповідати,

Як виникло воно і як постав

Усесвіт з позасонячних глибин,

Незримих нам. Коли зійде Зоря

Із Місяцем, заляже тиха ніч,

І на сторожі сон – ми не заснем,

А разом з Місяцем, Зорею й ніччю

До ранку будем слухати тебе».

Так умовляв Адам сяйного Гостя,

І той йому ласкаво відповів:

«Ти знов розпитуєш мене бентежно!

Що ж, розповім. Якби про всі діла

Господні я розказувати взявся,

Не вистачило б ангельської мови,

Ні тями людської, щоб їх збагнути.

На Небесах дозволено мені

Уволити порив твій до знання,

Але йому покладено границі,

За котрі не ступай і не розпитуй,

І не плекай надії, що дотепна

Прискіплива допитливість проникне

В те, що Усезнаючий Творець

Сховав од нас небесних і од вас,

Земних – хоча він дав вам тямовитість

Для навчання й всіляких справ потрібних.

Знання – се як пожива, для насиття

В помірності корисне далебі.

А от обжирство духу (як і тіла)

Бурчить, пускає сморід навкруги

І гук розгнузданої глупоти.

То й знай: як від