Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Tattoo. Читання по очах 📚 - Українською

Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Tattoo. Читання по очах" автора В'ячеслав Васильченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 112
Перейти на сторінку:
коли хриплять, смішніші. Ось так. А коли вже йшов, знову мудрість нову кинув. «Щоб сісти у човен, треба пересвідчитися, що він є».

– Отже ж, не може він без цих закидонів.

– Виходить.

– Ну, а цим він що хотів сказати?

– А хто ж його знає? Треба думати. Але зараз це – не про мене. Релаксонути б. Трохи перенервував. Коли у двір той зайшов. Там безлюдно і страшно.

– Але ж ти зміг.

– Зміг, хай йому абищо… Неприємний він тип. Із каменем за пазухою… – Богдан похитав головою. – І він його може звідти витягти.

– Добре, – невесело підсумував Ігор. – Зараз до Хом’яка. Він поки має бути на місці. А ти дорогою трохи й відпочинеш. На ось тобі музичку.

Він увімкнув і справді чарівливу мелодію. Її звучання робило професорові масаж і ніби – шар за шаром – знімало важкі кілограми бруду, що начіплявся на нього за неповне сьогодні.

Блаженство! І хоч Богдан не знав, що це за мелодія, головне зараз в іншому. Він просто кайфував.

Розділ 16. Хом’як і «Ричард»

Хом’якова й справді застали в барі. Живого, слава Богу, й здорового. Офіціант – хлопець років сімнадцяти з густими й ледь чорними вусиками, які зійшли зовсім недавно, – сказав, що хазяїн на місці, і без зайвих розмов повів до кабінету.

«Молодець Ігор, – подумав професор. – Оперативненько все в нього. Рука на пульсі. Секрети професійної майстерності! Ось так! І їх ще ніхто не скасовував».

Підійшли до дорогих коричневих дверей. «Поводир» обережно постукав. З того боку дозволили ввійти.

Хом’як хоч і рокер рокером, хоч і патлатий-бородатий, а в бізнесі – все як у людей. І офіціант звертається «Артуре Дмитровичу», і кабінет у директора звичайнісінький бізнесменівський. І прикид рокерський із татухами не заважають спілкуватися, «як Карнеґі пише».

Артур Дмитрович піднявся з модного крісла й рушив назустріч. Показував трохи награну щирість. Чи він з усіма такий? Запропонував сісти. Сіли. Сам умостився на директорське місце. Керують тут тільки звідси…

– Ми познайомилися на фестивалі «Еast Sabbath», років з вісім тому, – почав розповідати ніякий не Хом’як, а справжнісінький тобі Артур Дмитрович, коли журналісти привіталися й пояснили, чого хочуть. – У тусі одній опинилися після концерту. Мені його відрекомендували як кльового татухаря. А я тоді якраз шукав мастака, щоб набив мені те, що я хотів. Це коли не стикаєшся із ними, то думаєш, що все просто. Захотів – домовився – набили. І що їх, талантищ задовбенних, тьма-тьмуща. А коли реально… Запаришся шукати… Ну, значить, познайомилися. Він показав свої роботи. Я зрозумів, що це те, що треба. Детально розказав, чого хочу. Він швиденько підготував ескізи. Мені сподобалося. Хоч я й зробив кілька зауважень. Але він усе виправив. І вийшло ще краще, ніж я хотів. Майстер… Ось.

Хом’як підвівся, розстібнув «шкіру» й виставив плече. Посередині тату – скелет людини з гітарою. Довкола нього – великі рогаті голови теж людських скелетів з відкритими ротами. Вони чи то кричать на «гітариста», чи то хочуть його покусати.

– Rock Forever, – прокоментував Артур Дмитрович, явно гордий, що має на собі таке класне зображення. Наче Ґойя його зробив. І на Сотбіс – коли захоче – зможе продати за мільйони. Але – тільки разом із рукою…

Лисицю шпигонуло. Шикарно! Кречет і справді майстер. І днем з вогнем такий талант заморишся шукати. А зовсім поряд, трохи вище від серця… Ого! Така ж татуха, як і в Кречета. Велика літера «М» в обрамленні гілок болотного кипариса, а знизу – перехрещені молоти. Мінеритська. Анциферовець! І цей! Он як! Тут теж треба копати. Хо-хо! Цікаве у вас життя було, пане Кречет. Та й смерть веселенька…

– Шикарно! – видав Марченко.

– Супер! – додав свого захвату Богдан.

Хом’яков гордо всміхнувся й застібнув «рокерський обладунок».

– Так ми й здружилися, – повів далі він, сівши. – Стали партнерами, «замутили» «Ричарда». Почали розкручувати. Я, правда, більше ним займався. Та й капіталу спочатку більше вклав. А Костян потім докинув. Ну, щоб порівну стало. Наша рокерська туса облюбувала приємне містечко. Все пішло в плюси. А потім Креч залетів…

Гості напружилися. Може бути тепло. Чи навіть і гаряче.

– Зняли якось ми дівчаток, – далі оживляв легенду Хом’як, – ну, почудили з ними по-дорослому та й забули. А одна з них – ні. Трохи згодом приходить вона до Креча. Уже з батьком. І – із животом… Переляканий Креч – у ступор. Заістерив… Мені дзенькнув… Батя дівахи тієї – питання руба! Доня народжуватиме! Ніяких абортів. А дитя без батька рости не повинне! І якщо Креч на рушник не стане – кирдик йому прийде. Так і сказав. Тупа й гнила історія. Банальна… А батя там – нехай Аллах заступає! Амбал. Голова лиса. Тільки вуха стирчать. А руки – ніби дві кувалди. Дивишся на нього – і віриш, що з цих клішень живим не вирвешся. Один раз «пощастило» його побачити. І вистачило. Кат катом. Такий, знаєте, як у фільмах. Реальна машина для вбивств. Навряд чи хоч щось його зупинить. А потім ще й дізнався, що він свиней коле. Ну, думаю, Костян, немає тобі іншого шляху, ніж – «кроком руш» під Мендельсона. Креч це зрозумів ще швидше за мене. Спочатку, правда, грошей підсунув. Непогану суму. Не проканало. І забряжчали на його руках священні пута Гіменея… Таке… Дитинка, правда, народилася калічкою, пожила тижнів зо два та й відлетіла на небеса. – Рокер сумно перехрестився. – Шкода… Креч спочатку переживав. Чорний ходив. До чарки став прикладатися. На друзях зриватися. А я потім йому тихенько шепнув, щоб аналіз ДНК зробив. Він послухався. І виявилося, що хлопчик той – і не його зовсім. Але про шнягу цю знав тільки я. Боявся Костян тестя свого шафоподібного. Ой як боявся! Але й жити з Інкою не міг. Між молотом і ковадлом метався. Промучилися кілька років, а тоді таки розбіглися. Точніше – Креч випер її. Надокучило у брехні та страхові жити. А вона ж, Інка, не дурна, хоч і баба. Побачила що у «штриха» бабло почало водитися. Що ж вона – без клепки в голові, щоб на роботі горбатитися, коли тут таку «корівку» доїти можна? Без напряга. Вхопилася за нього – як воша за кожух. Але Креч таки рубонув з плеча. Шрек (це ми тестя його так називали, копія!) ходив, погрожував, так він «макара» травматичного прикупив і сказав, що тепер уже не боїться. Коли що – пустить у діло. Та й друзям шепнув про ці погрози. Але все це до… вибачте… Усе даремно… Шрек. Його це рука. І екстрасенсів не тривож. Він Креча оприходував. Стопудово. Я потім пробив тему. Шрек у своєму селі вже вбив так людину. Теж ножем у серце. Давно, правда. Але довести так нічого й не змогли. Він тоді десь у Росію дременув. Відсидівся. А потім, коли стихло все, й приповз. Хтось йому маякнув, що шухер затих.

Гості перезирнулися. Це ставало цікавим.

– А очі тій людині він теж виколов? – не втримався Лисиця.

– Очі? – задумався Хом’як. – Гм… Про очі ніби не казали… Та там у них що батя, що доня. Яблучко від яблуньки… Теж розпинала Креча. Лаве хотіла постійно. Хоч і жила вже з іншим. Міняла їх… Так не пощастило чуваку. А він непоганим був… Земля пухом…

– А ви його востаннє коли бачили? – запитав донкор.

Хом’як напружився. Бликнув спочатку на Марченка, потім на Лисицю. Заморгав. Знервовано проковтнув. І наче внутрішньо закрився. Не повідомивши пароль. Чи він його й сам забув?

Пауза грала проти Артура Дмитровича. Дві журналістські «п’явки» вчепилися міцно. І сіллю навряд чи їх відженеш. Чотири свердла очей освоювали мистецтво глибинного буріння. І виходило це все у них «на раз».

– Ну, добре вже, добре, – зупинився за крок до вибуху Хом’як. – Був я у нього в студії того дня, коли його… Не можу… Усе не віриться… – Наче й руки затряслися. – Ще й

1 ... 36 37 38 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Tattoo. Читання по очах"