Читати книгу - "Його святість Кафі, Містер Фас"

Розділ 11

                 В ночі накрив нас ковдрою і не дарма. Зранку виявилось дуже холодно. Кафі спав боком до мене прижавшись руками до моїх грудей. Це добрий знак, якби були сильні болі то не зміг би обернутись тим паче спати на боці.

        Спробував встати, та мій друг почав видавати звуки незгоди. Я знову ліг. Почухав його по голові. Синці на тілі, як і на моєму стали трохи меншими все ще такі темні.

        Не хотечься будити після такої жахливої ночі. Полежу поки спить..

        Щоб знайти ці дві причини треба багато думати. В голову лізуть різні пропозиції, всі вони або проти моїм почуттям або інше.

        Через годину Зайшла Христя. Встала стовпом, глянула на нас трохи зашарілась. Ніколи не бачила як сплять чоловіки в обнімку, це мало для кого є чимось нормальним та і для мене це не зовсім звично, схожого у мене лише декілька разів було в житті, із ним.

        Трішки повернувся, хочу бачити Христь.

- Як він? – Запитала, у неї напевно і інші думки чи питання крутяться.

- Все нормально. Не хоче щоб я йшов, тому лежу поки прокинеться.

- А ви… так часто робили? – почухала щоку.

- Не питай, теж не звик до такого.

- Та все нормально, просто… раніше не доводилось бачити. – підняла долоню.

- Ага. – Обернувся знову до Кафі. Поклав на нього руку.

- Він довго?...

- Години півтора чи годину, десь так. Давати йому ліки чи ні… що думаєш?

- Ну лікарка попереджала що таке може бути і не казала що не треба їх тоді давати, тому думаю можна.  – розсудила завішування терезів в моїй голові.

- І справді. – Дивився на прекрасне худе тіло друга.

- Ви відпочивайте, піду допоможу Віолі з сніданком. – Одягнулась у одяг замість піжами.

- Ти знаєш де вона живе?

- Так, вони з Вольтом показали і з батьками познайомили.

- Ясно.

- Через годинку буду, не хворійте. – Усміхнулась.

        Через пів години Кафі відкрив очі. Очі направлені прямо в мої.

- Привіт. – погладив пасма хвилястого волосся.

- Дякою. – Кафі обійняв мене дуже міцно.

- Ей, ти чого? – Не чекав таку несподіванку.

- Знаєш, я вирішив що житиму ради тебе… не треба мені ніяких причин. – Він схлипнув. – Людське життя коротке, я можу його прожити. – почав схлипувати сильніше.

- Ти плачеш? – у відповідь обіймам обхопив  руками. Він дуже міцно мене обіймав.

- Ні. – знову схлипнув.

- Ну я ж чую що плачеш. – не довга пауза. – тебе руки не болять?

- Це не важливо. – Відказав шморгаючи носом.

- Ну все, заспокойся та відпусти, тобі боляче. – Насправді не хотів щоб він відпускав мене, ці обійми найприємнішими за мої останні роки.

- Ні. – як відрізав. Потер його по плечах там де немає синців.

        Пройшло пару днів. Стара лікарка сказала що таке могло бути, може повторитись в майбутньому навіть після того як повністю одужає. За її словами у Кафі без цього були хворі нирки скоріш за все.

        Такі приступи траплялись ще два рази. Але слава богам Набагато менш болючішими.

        За тиждень  дозволив Кафі вставати. Ми час від часу гуляли навколо будинку. Я відправив лист через голову селища від імені Кафі  принцесі, нехай знає чому ми затримались.

        Так пройшло три тижня у цьому селищі. Попрощались з усіма тай відправились до дев’ятої башти. З неї  річкою  до моря де за місяць чекає остання точка подорожі. Як це буває, для Кафі закінчення однієї історії стає початком іншої.

        Нас вирішив підвести Вольт на диліжансі селища як компенсацію за скоєне над нами. Схоже Христі подобається Вольт, Постійно шаріється бачучи хлопця. Часу біля нас мало проводила. Весь цей час, постійно десь блукала то з Віолою то з Вольтом.

        Скоро буде осінь, останні тижні літа.

        До башти  їхали шість днів враховуючи зупинку в якихось генделиках.

        Ось перед нами нарешті відкрилась  Дев’ята башта оточена хвойним лісом. Погода  похмурна, дороги подекуди розмиті в грязюку. Башта виглядає високою баштою  врослу у кам’яний маєток подекуди оточений кам’яними стінами. Виглядає по сірому та навіть трішки моторошно, самотньо.

        Злізли з диліжансу. На зустріч одразу вийшло пару сильних юнаків років двадцяти. Хлопці одягнені зелені штани із темно зеленими поясами, одягнуті в сірі футболки.

- Почекайте. – Озвалась Христя коли ми тільки збирались прощатись з Вольтом.

- Що таке?

- Я їду разом із Вольтом. – На вулиці вітряно, її волосся як і волосся Кафі злегка хитається.

        Ця новина не стала несподіванкою. Та все ж щось зжалось  в серединні,  відчуття чогось приємного у твоєму житті закінчилось, ти знав цьому прийде кінець рано чи пізно, наче коли ми покидали Санай.

- Ти впевнена? – Кафі злегка усміхнувся наче мама прощаючись.

- Це ваша історія. – Усміхнулась, поправила волосся. – Не знала куди прийду і де зупинюсь йдучи із вами, це була дорога без кінця. Але  знайшлась моя остання точка у цій подорожі. – глянула на Вольта, - Дякою що подарували мені цю подорож. – з усміхненого обличчя потекла сльоза. – Просто ваша попутниця а не частина вашої групи… Рада що зустріла вас. 

        Ми усі пообнімались,

- Це подорож нас трьох. – поклав руки за спину.

- Бувай Христе і ти Вольте. – Вольт по доброму кивнув стоячи позаду Христі. – Тримай цей ніж, - дістав з кишені. – Якщо що, навідаєш дівчину по імені Урсула в тому готелі.

- Гаразд. – попрямувала до диліжансу. Коні замахали хвостами, а хлопці вже давно стояли з нашими рюкзаками коло входу до кам’яних стін.

- До-речі. – Обернулась Христя. – моє справжнє ім’я Лілібет. – Усміхнулась  заскочивши у диліжанс.

        Кучер махнув солом’яним капелюхом. Диліжанс рушив.

- Лілібет значіть… - Замахали руками прощаючись.

- Їй це ім’я більше пасує правда?

        Диліжанс все віддалявся на дорозі в гущі хвойного лісу. На душі смутно, важко. Ось  ще один кінець, кінець нашої подорожі з нею та кінець того що ми пройшли прямуючи сюди. Бувай Лілібет…