Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

— Дай мені святий спокій! Не хочу я твоєї вечері. Неси її до нечистої сили.

Похнюпився бідний і подався назад. А минаючи корчму Лисого Мацька, вирішив зайти і випити з горя пива. Шинкар не раз користав з його послуг, запрошуючи то дров нарубати, то дахівку полагодити, а тому бідняк міг собі і в борг почастуватися.

Ото сидить він за столом, попиває пиво, а нікого ж у корчмі нема в такий вечір. Навіть шинкар ушився десь на запліччя. Сидить бідняк і думає про свою лиху долю. Коли це відчиняються двері і з клубами холодного повітря з’являються двоє панків у чорних плащах і чорних капелюхах. Вони швидко окинули поглядами корчму і запитали:

— А хто тут для нас вечерю приніс?

Чоловік з переляку і язика проковтнув. Та хоч і знав, що нікого, окрім нього, тут нема, а все ж таки роззирнувся — так і є, він сам. Отже чужинці звертаються до нього? То це про його вечерю мова? А хто ж вони такі?

Але таємничі панки не дали йому довше часу на роздуми, вони наблизилися до столу, узяли вузлика з вечерею, а натомість кинули на стіл великого гамана, що радісно задзвенів. Після цього вони зникли. Бідняк тільки встиг перехреститися, як в цю хвилю якраз зайшов шинкар.

— А хто тут був?

— Не знаю. Якісь люди.

— Що вони хотіли?

— Забрали вечерю, яку я носив до брата.

— Але бачу не задурно? Що там у тім гамані? Гроші? — і шинкар поквапився до столу, тремтячими руками розв’язав гамана і вилаявся. — А бодай їх качка брикнула! Та тут саме череп’я!

Чоловік на те лише сумно усміхнувся: з його вічним невезінням на ніщо інше й сподіватися не міг. Допив пиво, попрощався і рушив додому.

— Гей, а свого скарба забери! — гукнув йому шинкар. — Мені тут свого сміття не бракує. Веселих свят!

Бідняк узяв гамана і поплуганився додому. Дорогою хотів уже висипати череп’я, бо гаман, може, ще коли й згодиться, але тут йому почувся дзенькіт. І то не був приглушений дзенькіт глиняних черепків, а дзвінкий бадьорий бренькіт грошей. Не може бути! Він запхав руку у гаман і справді намацав червінці. І було їх стільки, що бідняк збудував нову хату, біля хати поставив млина і вже ніколи не бідував.

Гість з верби

Пастухи, які пасли корів на Оболонях під містом, восени завше палили багаття. Посидять трохи коло багаття, погріються і далі за коровами ходять. Але від якогось часу хтось їм те багаття почав розкидати. Вирішили вони влаштувати засідку. Сховалися за кущами і дивляться.

За якийсь час виліз із дуплавої верби над Полтвою маленький пулькатий чортик із великим животом. Мав у руках настромлену на патика жабу. Підійшов до вогню, спік жабу, схрумав її з апетитом, а кості хлопцям у торби покидав. Та мало того — ще й сало їхнє зжер. А при тім ще й наспівував:

— Печете печеню, печу і я! Дасте мені печеню, дам вам і я!

Потім чортик зацокотів зубами, сів на вогонь, пошурав задком туди й сюди і назад у вербу сховався.

Хлопці розповіли про цю пригоду вдома, і батьки їх навчили, як оборонитися перед чортиком. Наступного дня пастухи обвели багаття свяченою крейдою і знову причаїлися у кущах.

Чортик, як і минулого разу, підійшов до вогню з жабою, але підступитися ніяк не міг. Тупцяв він, тупцяв, вигукуючи: «Зимно! Зимно! Зимно!», а врешті від злості надувся, як бальон, луснув і дьогтем смердючим розтікся.

Нічна пригода музиків

Якось ішло двоє музиків уночі Замарстинівською вулицею, і обігнало їх кілька багатих карет. Пани, що там їхали, зупинили музиків і запропонували їм поїхати з ними на бенкет. Музики були вже добре натомлені, бо якраз відіграли цілоденну забаву у шинку, але пани обіцяли таку гарну оплату, що музики врешті погодилися і поїхали з панами.

Карети виїхали за місто і загоцкали по горбах, було темно, і музики не могли навіть зорієнтуватися, куди їх везли. Нарешті карети зупинилися біля яскраво освітленого палацу. Їх завели до великої зали, де зібралися гості і звеліли грати. Через якийсь час гості рушили до столів, а музики мали змогу відпочити. Один із них вийшов надвір і, проходячи повз конюшню, розбалакався з кучером.

— Що то за пани, в яких ми граємо?

— А ти ще досі не здогадався? — усміхнувся кучер.

— Я їх вперше бачу.

— Це й не дивно. Таких панів краще взагалі не бачити.

— Так? А чому ж ви найнялися до них?

— А в мене виходу не було. Я приречений на цю працю.

— То хто ж вони?

— За життя я б сказав про них «бодай не згадувати», але зараз можу сказати просто: чорти, біси, дідьки, нечиста сила.

Музика пополотнів.

— О Господи! А ви хто?

— А я вішальник, самогубець. Тепер мушу чортякам прислуговувати.

— Жартуєте! Такі пишні пани! А які вродливі панії!

— Не віриш? То піди в палац і там у першій залі на вікні стоїть глечик, опусти в нього руку і помасти одне око. Тільки вважай, коли побачиш те, що побачиш, і не видай себе.

Музика повернувся до палацу, знайшов глечика і, коли занурив у нього руку, то пальці намацали щось масне. Він провів ними по лівому оці і увійшов до танцювальної зали, де знову почали збиратися гості. Те, що він побачив, викликало у нього жах. Геть усі пани і панії виявилися чорними волохатими чортами, а всі їхні коштовні прикраси — копитами, рогами і хвостами. Та мало того — увесь той палац із кришталевими люстрами, кольоровими вітражами і золотими свічниками виявився всього лише замшілим болотом з купинами, а замість люстр над ними звисало гілля старих верб з надутими совами. Він, звичайно, нічого не сказав своєму напарникові, а щоб не видати себе, зав’язав ліве око хустинкою. Далі вони грали, мов би нічого не сталося.

А коли бал закінчився перед самим ранком, чорти насипали музикам повні торби золота і сказали, що карета їх завезе туди, куди вони скажуть. Музики сіли в