Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

– Ні, ну вчора за своїми правилами жила, а сьогодні наче, як за моїми…

– Не зрозуміла? – не дала йому закінчити фразу Вереска.

– Тільки в моєму світі, в моїй країні, жінка може вказувати чоловікові, що йому робити, – спробував жартувати Максим.

– А я не вказую, я кажу, що на цій галявині ти господар і тобі краще знати, що в тебе є поїсти.

– Вибач, зрозумів, – схопився з лави Максим, – у мене є суха зайчатина і бита пшениця, можна зварити супчику… один момент, — він пірнув у землянку, і через певний час у горщику вже булькотів супчик.

Вже пішла третя доба, як Корзо блукав лісом. Він проклинав все на світі, а особливо злився на Максима з Верескою, присягаючи собі, що як тільки вибереться, то обов’язково жорстоко їм помститься. За весь цей час він декілька разів натикався на струмки, втамовуючи спрагу, бо до цих пір нічого ще не їв. Вполювати якусь дичину в нього не було чим. Голодний і виснажений він брів навмання, розраховуючи, що йому поталанить вийти, нехай не на своє селище, то хоч на будь-яке поселення, а там вже добереться й до свого. Але не сталося, як гадалося, пройшовши цілий день, йому знову довелося готуватися на нічліг у лісі. Ночувати він вже не так боявся, бо за дві попередні ночі трохи призвичаївся.

На четверту добу Корзо натрапив на пташине гніздо, в якому була кладка яєчок. Вони були невеличкі і вже з зародженими пташенятами в середині, але це не спинило вже озвірілого від голоду Корзо. Він проковтнув їх разом зі шкарлупою, майже не розжовуючи. Такого сніданку в буденному житті він навіть не дозволив би собі й уявити, але голод не тітка, і суттєво змінює смаки. В цю хвилину Корзо чомусь згадав, як колись із селища прогнали жінку за зв’язок зі своєю дитиною після відлучення. «Це ж вірна погибель», – подумав він, і горло здавив клубок, а на очі навернулися сльози. Ні, йому стало шкода не тієї нещасної жінки, а себе, бо він зрозумів, що його чекає, якщо він не вибереться з лісу.

Соціальний устрій, в якому знаходився Корзо, був побудований так, що кожен займався тільки своєю справою. Правда, потрібно надати належне, що в цій общині все ж таки давався вибір ремесла, але це робилося в такому юному віці, що дитина була ще не здатна розрахувати своє майбутнє і тому хапалася за ту справу, яка їй подобалася. Сенс, звісно, в цьому є, але, як ми знаємо, Корзо також обрав той напрямок у житті, що йому подобався. У суспільстві, в селищі, може, й добре бути владною людиною, але в лісі краще бути мисливцем, або хоча б воїном.

Через три дні, як Вереска залишилася на «Галявині блукань», вона заявила, що піде до селища. Максим спробував їй заперечити, мовляв, що це ще небезпечно і він сумнівається, що Корзо залишить її у спокої.

– А що він мені зробить? Все, що він може, то це, за згодою селищан, прогнати мене з селища, – з легковажністю поставилася до цього Вереска, – нічого, прийду сюди, ти мені допоможеш збудувати таку саму землянку, і якось будемо жити.

– Ти вже забула, що тебе могли зашмагати до смерті, за клапоть пшениці? – трохи присадив її легковажність Максим.

– О, Даро небесна! Але ж мені потрібні деякі мої речі, щоб можна було тут жити далі.

– Я з тобою згоден, але так це не робиться, – зголосився Максим, згадавши, як Вереска допомагала йому виживати, коли він потрапив у цей світ. — Потрібно спочатку зробити розвідку.

– Яку розвідку?

– У тебе є подруга Лана. Ти їй довіряєш? Чи може краще з Яроном зв’язатися?

– Ні, краще з Ланою. Я їй довіряю як собі.

– Так ось, як стемніє, я перевірю, чи немає ніяких засідок на стежці, а потім ти вже й сходиш до своєї подруги і дізнаєшся, як саме селищани чекають на тебе.

На свій страх і ризик, як тільки звечоріло, Вереска все таки пішла до селища, після того як Максим перевірив стежку. Засідок ніде не було, складалося таке враження, що Корзо вони вже не цікавили. Можливо, й так, може, він просто вирішив не допускати Вереску до селища. Мовляв, ну обрала свій шлях сама, то нехай і йде собі, а в селище вже зась. Як все було на справді, ні Вереска, ні Максим не знали, тож виходити за межі галявини було ще ризиковано, але голод зазвичай заставляє робити відчайдушні кроки.

Максимові запаси не були розраховані на двох і тому помітно зменшилися в своєму розмірі, за три дні їх так ніхто і не поповнив, тому він вирішив, що завтра ранесенько будь що, а піде на полювання. Правда, тепер він не сам і потрібно діждатися Вереску, щоб узгодити деякі питання безпеки, тож він повернувся до своєї землянки чекати на неї. Тут було тепло і затишно, Максим ліг на лежанку і розслабився… прокинувся він вже далеко за північ, Верески ще не було. «А може, на вулиці спить?» – подумав він і вийшов з землянки. Ніч була місячна, тож присвічувати, щоб щось роздивитися, не було потреби. Верески поряд ніде не було. «Невже втрапила в халепу? От дідько! Але ж і просив – зачекай поки… от вперта», – захвилювався Максим.

Думку, кинутися до селища на допомогу, він відразу відкинув, бо це було б нерозумно. Зараз ніч, найлегше наразитися на пастку і тоді ні їй, ні собі вже нічим не зарадиш. «Що ж, як кажуть: «Ранок вечора мудріший», тож зачекаємо і побачимо, що нам розкаже той ранок», – вирішив Максим і повернувся в землянку. Заснути, щоправда, так і не зміг, бо ж ніяк не виходила з голови Вереска.

На світанку він почув якийсь звук, ніби щось брязнуло. Максим вийшов на вулицю і побачив Вереску, що поралася біля добрячого клунка з різноманітними домашніми речами побуту. Це був різний посуд та інші необхідні речі в господарстві, а також особисті її речі. Побачивши Максима, вона не відриваючись від своєї роботи, кивнула головою у бік селища і сказала: