Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

Другий комплекс складався з пекарських ям, попільних плям та комори для зберігання слимаків. Приготування слимаків мало свої особливості. Справа в тому, що їх не можна було просто запікати у вогнищі, як традиційно готували свою їжу первісні мисливці, тому що від прямого опалювання черепашки розпадалися і слимак ставав неїстівним. Витягнути слимака з черепашки можна лише шляхом виварювання. Однак мешканці скельних сховищ у мезолітичний час ще не вміли виготовляти посуд, тому вони запікали молюсків у пекарських ямах, заливаючи їх попередньо водою[44].

На жаль, археологи поки що не можуть вірогідно відтворити вигляд жител або інших укриттів на весняно-літніх мезолітичних таборах. Точніше, сучасні методи дослідження не дають змоги з цілковитою впевненістю тлумачити конструктивні залишки на розкопаних літніх стійбищах. У таких випадках частіше всього дослідники звертаються до етнографічного спостереження. Так, за аналогіями з житлами етнографічних мисливців та збирачів відповідних екологічних зон висловлено припущення, що на літніх таборах мезолітичні мешканці України будували легкі наземні курені, в яких не запалювали вогнищ, не працювали, а лише відпочивали або ховалися від холоду і дощу і від яких, зрозуміло, не залишилося помітних слідів. Влітку при сприятливій погоді первісні мисливці легко обходилися взагалі без жител, обмежуючись вітровими заслонами та природними сховищами (скелі, гаї, діброви, чагарники та ін.). У деяких випадках, цілком ймовірно, міцні довготермінові зимові житла використовувалися мешканцями протягом усього року, якщо не всією громадою, то певною її частиною (дітьми, жінками, стариками). Як писав відомий чеський археолог Карел Скленарж, багато в таких реконструкціях залежить від індивідуальності дослідника, його досвіду, знань, зацікавленості і методики дослідження.

Однак, незважаючи на труднощі у відновленні вигляду жител, у археологів є досить фактів для відтворення загального вигляду та функціонального призначення мезолітичних поселень. Вивчаючи розповсюдження на території поселення і його околиць жител, вогнищ, інших залишків життєдіяльності мезолітичної людини та функціональне призначення цих знахідок, дослідники впевнено відновлюють господарську і побутову структуру стійбищ, окреслюючи на їхній території місця обробки кременю і виготовлення знарядь праці, центри утилізації мисливської здобичі, побутові комплекси, ритуальні центри. Наслідком такого аналізу став розподіл стародавніх поселень на такі основні типи: базові табори, короткочасні стоянки мисливців, місця утилізації мисливської здобичі, тимчасові укриття кочуючої сім’ї.

Найбільше різноманітних знахідок — залишків довготривалого мешкання первісних громад — зібрано на базових таборах. На таких поселеннях археологам іноді щастить простежити виразні господарсько-побутові комплекси із залишками вогнищ, зрідка — жител, скупчень розчленованого кременю, знарядь праці, кісток тварин, насіння їстівних рослин, а також кістяні вироби; прикраси з кісток, черепашок, різноманітних камінців та ін. Структура таких поселень складна, різноманітна й інколи виразно змінюється за природно-кліматичними зонами. Визначення функціонального призначення кожної ділянки поселення, а також поселення загалом, дослідження всього комплексу виробничих та соціальних зв’язків на поселенні можливе лише при розкопці, всіх ділянок життєдіяльності, а це, частіше всього, в силу різних обставин, є нездійсненним завданням.

Однією з таких найбільш досконало досліджених пам’яток є пізньомезолітичне поселення Мирне у Нижньому Подунав’ї, і хоча тут і розкопана площа понад 1800 м2, це складає ледве 75 % визначеної території поселення.

На широкій надзаплавній ділянці річки Дракулі на південно-західній околиці с. Мирне, що на Ізмаїльщині, розкопано 18 скупчень різноманітних артефактів, розташованих по краю поселення навколо центральної зони з вогнищами та пекарськими ямами.

На просторі центральної зони (близько 1000 м2) помітно переважають рештки роздріблених кісток тварин; лише зрідка трапляються мікроскупчення кременю та окремі знаряддя праці. Пекарські ями і вогнища — це циліндричні заглиблення діаметром 60 см, глибиною 30—40 см, які розділяються між собою лише мірою прожарювання стінок та складом заповнення: вогнища мають міцні червоні обпалені стінки і заповнені попільною масою, а у пекарських ямах слідів обпалювання не виявлено. Частіше всього в них знаходять необпалені кістки тварин. У вогнищах, пекарських ямах і поряд з ними містилися великі камені, за допомогою яких готували їжу. У вогнищах каміння розжарювалось, потім перекладалося у пекарські ями, де на нього накладали шматки м’яса або інші їстівні продукти, зрештою пекарська яма перекривалася листям та землею. Такий спосіб приготування їжі широко описаний в етнографічній літературі. На просторі центральної зони вогнище і пекарські ями угруповані по три, іноді по дві. “Трійки” складалися з одного вогнища і двох пекарських ям. Площа такого мікрокомплексу складала в середньому 4—6 м2. Такими мікрокомплексами вкрита вся площа центральної зони.

У скупченнях зібрана більшість виробничого інвентарю. Вивчення їхнього складу дає змогу розглядати скупчення як господарсько-побутові комплекси широкого призначення. На них здійснювалася обробка кременю і виготовлення знарядь праці, шиття одягу, виготовлення речей побуту, прикрас. Знахідки в скупченнях роздріблених кісток тварин, насіння їстівних рослин свідчать про можливість споживання їжі на площі скупчень. Залишки відокремленого комплексу вогнищ і пекарських ям з рештками кісток тварин і поодиноких знарядь праці з одного боку, і відокремлених скупчень з кременю та кісток, у більшості яких теж розкопано поодинокі вогнища, з другого, дають можливість припустити, що на поселенні життєдіяльність тривала весь рік. Не виключено, що взимку над скупченнями могли будуватися легкі курені з жердин і гілля.

Надзвичайно цікаві результати дав аналіз складу крем’яного інвентарю окремих скупчень та їхніх груп. Доведено, що типологічний склад знарядь у скупченнях неоднорідний і поділяється на дві групи: одні скупчення мали склад знарядь, притаманний традиціям населення так званої гребениківської культури Нижнього Подністров’я, інші — традиціям поселення анетівської культури Нижнього Побужжя. Історія населення цих історичних спільностей буде розглянута у наступному розділі, але тут слушно підкреслити, що обидві традиції в обробці кременю і оформленні знарядь праці простежено “посмужно”. Така ситуація могла скластися лише як за умови індивідуалізації господарств, так і через налагодження широких соціальних зв’язків між різними громадами.

Сезонні, чи тимчасові, поселення окремих виробничих або соціальних груп мезолітичного населення були невеликих розмірів і складалися з 1—3 легких жител (частіше рештки житлових споруд зовсім не простежуються), невеликої кількості обробленого кременю та кісток тварин. На відміну від поліфункціональних базових таборів, тимчасові стоянки, частіше всього, мали певне призначення. На них, крім споживання їжі та відпочинку, мисливці виготовляли та ремонтували засоби полювання, розробляли стратегію пошуку здобичі, а також самого процесу полювання. Природно, на місцях цих стоянок археологи знаходять лише невелику кількість обробленого кременю та зламаних знарядь, дуже рідко роздріблені кістки тварин, іноді їм щастить розкрити попільні