Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

«Воно мене ненавидить, — подумала Джессі. — Що б то не було, воно мене ненавидить. Не інакше. Якщо ні, то чому воно просто стоїть і не допомагає?»

Вона знову підняла очі на те напівневидиме обличчя, на очі, що з таким шаленим захопленням ніби блищали в круглих чорних очницях, а тоді почала плакати.

— Будь ласка, скажіть, тут є хтось? — голос був щирий, здушений сльозами. — Якщо є, можете мені допомогти? Бачите ці наручники? Ключі прямо біля вас, на комоді…

Нічого. Жодних рухів. Жодної реакції. Воно просто стояло там — якщо воно взагалі там було, зрештою, — дивлячись на неї з-за дикої маски тіней.

— Якщо ви хочете, щоб я нікому не розповіла, що бачила вас, я не розповім, — знову спробувала Джессі. Голос тремтів, розмивався, поникав і скочувався. — Обіцяю! І я буду дуже… дуже вдячна…

Воно спостерігало за нею.

Лише це — і більш нічого.

Джессі відчула, як сльози повільно котяться по щоках.

— Знаєте, ви мене лякаєте, — сказала вона. — Ви можете хоч щось сказати? Ви можете говорити? Якщо ви там дійсно стоїте, можете, будь ласка, хоч щось сказати мені?

Тут Джессі схопила слабка жахлива істерика, а тоді відлетіла, надійно тримаючи в кощавих пазурах якусь її цінну й незамінну частину. Джессі плакала й молила страшну нерухому постать у кутку спальні. Джессі залишалася постійно при тямі, але іноді її заносило в цікаве пусте місце, відведене для тих, чий жах настільки грандіозний, що ме­жує з самозабуттям. Вона чула власний хрипкий голос, який, захлинаючись сльозами, просив постать, будь ласка, випустити її з цих наручників, ну будь ласка, прошу вас, благаю випустити її з цих наручників, а тоді знову запа­дала в ту дивну порожнечу. Джессі знала, що губи й далі рухаються, бо відчувала цей рух. Також вона чула звуки, що долинають із рота, але з порожнечі ці звуки були не словами, а лише незв’язними белькотливими потоками шуму. Також вона чула, як дує вітер і гавкає пес, усвідомлювала, але не знала, чула, але не розуміла, втрачаючи все від жаху перед напівприхованими обрисами цього страшного візитера, непрошеного гостя. Вона не могла припинити споглядати вузьку деформовану голову, бліді щоки й опущені плечі… проте дедалі більше її погляд привертали руки створіння: обвислі, з довгими пальцями, вони закінчувалися наба­гато нижче, ніж можуть закінчуватися нормальні руки. Отак порожньо минув якийсь невідомий відтинок часу (нульнуль-нульнуль-нульнуль, без користі повідомляв годинник на комоді), і тоді Джессі поверталася, зовсім трішки, починала мислити думками, а не переживала нескінченний порив незв’язних образів, чула, як власні губи промовляють слова, а не просто якесь жебоніння. Проте в тій порожнечі вона просунулася. Тепер її слова не стосувалися наручників чи ключів на комоді. Натомість вона чула тонкий крикливий шепіт жінки, що звівся просто до мольби про відповідь… хоч якусь відповідь.

— Хто ти такий? — схлипувала вона. — Людина? Диявол? Заради Бога, скажи, хто ти такий?

Дув вітер.

Грюкали двері.

У неї перед очима обличчя постаті наче змінилося… ніби зморщилося вгору, посміхаючись. Щось у тій посмішці було жахливо знайоме, і Джессі відчула, як ядро її здорового глузду, яке дотепер навдивовижу міцно тримало оборону в цьому нападі, задвигтіло.

— Тату? — прошепотіла вона. — Тату, це ти?

«Не мели дурниць! — скрикнула Господинька, але Джессі вже відчувала, як навіть той міцний голос схиляється в бік істерики. — Не грай вар’ятку, Джессі! Твій тато помер ще в 1980-му!»

Замість допомогти, ці слова лише погіршили ситуацію. Значно погіршили. Тома Мейгута поховали в родинному склепі у Фалмуті, менш ніж за сотню миль звідси. Розпалений, переляканий розум Джессі наполегливо підштовхував її до образу згорбленої постаті в закаляній синьо-зеленою пліснявою гнилій одежі й черевиках, яка крадеться по залитих місячним сяйвом полях, пробігає ділянки нечесаних лісів поміж околичної забудови. Вона бачила, як на цьому шляху гравітація впливає на поруйновані м’язи істо­ти, поступово витягуючи руки, доки вони не звисли до колін. Це її батько. Чоловік, що забавляв її в три роки, катаючи на ґорґошах, заспокоював у шість, коли дурнуватий клоун налякав її до сліз, розповідав казочки на ніч до восьми років — доки не сказав, що вона вже досить доросла, щоб читати їх самостійно. Її батько, що в день затемнення сонця нашвидкуруч змайстрував саморобні фільтри і тримав її на колінах, коли наближався момент повного затемнення, її батько, що сказав: «Ні про що не турбуйся… не хвилюйся й не обертайся». Тоді вона подумала, що, можливо, то він хвилюється, бо голос у нього був дуже густий і тремтливий, зовсім не як завжди.

Посмішка створіння в кутку ніби поширшала, і раптом кімнату заповнив той запах, безбарвний, напівметалевий-напіворганічний запах, що скидався на устриць у вершках і те, як пахне долоня після того, як стискаєш у ній жменю монет, і ще на повітря в передчутті грози.

— Тату, це ти? — запитала Джессі тінь у кутку.

Звідкись почувся далекий клекіт гагари. Джессі відчувала, як по щоках струменять сльози. Відбувалося щось надприродно дивацьке, чого б вона не очікувала і за тися­чу років. Дедалі більше переконуючись, що в тому кутку стоїть таки дійсно її тато, Том Мейгут, хоч і дванадцять років мертвий, Джессі відчувала, як жах відступає. Вона була підтягла до себе ноги, проте зараз випростала й розвела їх. Коли вона це зробила, то раптом згадала фрагмент зі сну: «ТАТОВА ДОНЯ» написано в неї на грудях помадою «М’ятний ням-ням».

— Ну що ж, уперед, — сказала вона постаті. Голос був трішки хрипкий, проте загалом рівний. — Це тому ти повернувся, так? То давай. Як же я тебе тепер зупиню? Лише пообіцяй, що після цього відімкнеш мене. Пообіцяй, що відімкнеш і відпустиш.

Постать на це не відреагувала. Просто стояла в межах променів місячного сяйва, що пронизували її, наче в грі мікадо, і тіні, шкірячись до Джессі. І з плином секунд (нульнуль-нульнуль-нульнуль, повідомляв годинник на комоді, мов натякаючи, що вся ця ідея, ніби час минає, насправді ілюзія, що насправді час намертво зупинився) Джессі думала, що, мабуть, вона мала рацію з самого початку, що там насправді нікого й нема. Вона почала почуватися флюгером у руках пустотливого суперечливого вітру, який іноді дує перед сильною грозою чи торнадо.

«Твій батько не може встати з мертвих, — промовила Господинька Берлінґейм голосом, який хотіла б зробити міцним, але ця спроба зазнала ганебного провалу. І все одно Джессі привітала її зусилля. Хоч вогонь, хоч вода, а Господинька на своєму місці й робить свою справу. — Джесс, це не фільм жахів і не серія “Сутінкової зони”. Це реальне життя».

Проте інша частина — вона, мабуть, слугувала домівкою для тих кількох голосів усередині, що були справжніми НЛО, а не просто дротами підслуховування, які підсвідоме в якийсь момент підвело до свідомого, — наполягала, що тут лежить якась темніша істина, яка тягнеться від ніг логіки, наче якась ірраціональна (і, можливо, надпри­родна) тінь. Цей голос наполягав, що, коли темно, речі змінюються. Особливо вони змінюються в темряві, коли людина сама. Тоді замки на клітці з уявою спадають, і на волі може опинитися будь-що.