Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

— Чому ти втік від мене? — запитала вона майже благально. Її голос тремтів, але вона стримувала сльози, бо знала, що зараз не час для слабкості. 

Оскар на мить замовк, дивлячись на неї так, ніби шукав слова, що змогли б пояснити все, що він пережив, але слова, здавалося, загубилися десь між спогадами.

— Я думав, що, тримаючись осторонь, зможу захистити тебе. Але я помилявся, — він нарешті зізнався, в його голосі чувся жаль.

Софія зробила крок до нього, не відриваючи погляду. Їй здавалося, що навіть у цій безнадійній ситуації між ними є щось більше, ніж просто тягар минулого.

— Янгол Смерті... Ти кажеш, ми повинні знайти його? — запитала вона, намагаючись зібратися з думками, хоча серце калатало від страху і тривоги.

— Так, тільки він зможе повернути все назад, якщо захоче. Але щоб знайти його, ми повинні піти туди, де смерть зустрічається з життям, — відповів Оскар, хмуро поглядаючи на корону, ніби цей шлях обіцяв їм більше небезпек, ніж рятунку.

Через декілька секунд з’явився той самий садівник, темна постать з чорними очима і виглядом чистого зла. Він, здається, виходив з глибини самих тіней парку. Його голос був ледь чутний, як відлуння з іншого світу.

— Нарешті ви обоє прийшли, а то мені вже набридло чекати, — зловісно розсміявся садівник, обрізаючи троянду. — А ти, Оскаре, яким був жалюгідним, таким і залишився. Не зміг врятувати ні одну кохану, ані іншу. Бу-га-га!

— Ви знайомі? — запитала Софія, піднявшись з лавки.

— На жаль так, — сухо відповів король.

— Хто ви та чого хочете? Чому мене налякали біля озера? — зробивши крок вперед, вона звернулась до того “знайомого незнайомця”.

— Безкорисливий садівник-любитель, звичайний чоловік. Хіба не бачиш, міс Софі? Чи називати тебе, Ваша Величносте? Хтось же повинен стежити за флорою навколо маєтку, — спокійно відповів той, — Я не хотів тебе лякати, але люди завжди бояться смерті.

— Звідки ви знаєте моє ім’я? — здивувалась дівчина.

— Я багато чого знаю... — загадково промовив садівник, передаючи їй у руки зрізану троянду. Червоні пелюстки виглядали як краплі крові на її білосніжних рукавичках.

— Сер, ви можете нам допомогти?

— З чим саме, красуне?

— Нам потрібен Янгол Смерті, — згадала вона слова Оскара. — У нас є до нього розмова.

— А хіба смерть не всюди? Кожна секунда — вирішальна, кожен крок — може бути останнім. Хіба ні? — запитав садівник, зловісно поглянувши на неї.

В цей момент подих зимового вітру звіяв пелюстки з троянди, яку Софія тримала в руках. А сам садівник перевтілився у ту постать, яка вже являлась їй раніше. Але тепер у нього були чорні крила за спиною.

— Янголе Смерті, я вас благаю, відпустіть душу Оскара Ескінга до раю. Щоб він знайшов свій спокій, якого не мав за життя і все це тисячоліття, блукаючи примарою у стінах замку, — зрозумівши, хто перед нею просила дівчина, ставши на коліна. — Будь ласка!

— Звісно, я відпущу його, — усміхнувся той у відповідь.

— Дякую! — щиро здивувалась Софія, встаючи на ноги, і почала весело стрибати. — Оскаре, відтепер ти вільний!

— Але як я вже й казав — у всього є своя ціна. Хто потрапив до моїх володінь хоч раз, шлях назад уже не знайде. Ти померла, Софі, — промовив він холодним, бездушним голосом. — Корона, яку ти одягла, зробила тебе королевою привидів. Твоя доля тепер — залишитися в цьому замку як примара. Скажи їй, Оскаре! — звернувся він до привида, після чого продовжив. — Це був твій вибір, Софі, на який ніхто не чекав, окрім мене. Ти б могла просто знищити замок, Оскар пішов би у небуття, а ти жила б собі спокійно в іншому місці. Але ж ти, дівчино, не послухала мене, адже Янголу Смерті не довіряє ніхто.

Дівчина шоковано поглянула на привида короля, який стояв перед нею з опущеною головою, мовчазний і безпорадний. Його постать, яка завжди була такою величною, зараз здавалася тінню того, ким він колись був.

Вона зрозуміла: Оскар намагався її захистити, налякати, вигнати з цього місця, щоб вона не вплуталася в це прокляття. Але тепер усе стало надто очевидним.

— Пробач мені, Софі… — король глибоко зітхнув. Він нарешті підняв голову, і його очі блищали від невимовної провини. — Я намагався захистити тебе... вигнати, налякати... Навіть приходив у твої сни. Я не хотів, щоб ти опинилася тут через мене.

Його слова пробивалися крізь тишу, і кожне слово відгукувалося у її серці.

— Я був проклятий століттями, — продовжив він. — І це прокляття знову забрало того, кого я любив. Мене зв’язали закони надприродного світу, я не міг тобі сказати правду… Боявся, що ти зробиш відчайдушний крок у прірву.

Софія на мить зупинила подих, дивлячись на нього. Його слова проникали їй у душу, але її розум не міг ще до кінця прийняти жахливої правди.

— Пробач, що втягнув тебе в це, — він зробив крок до неї, його рука, хоч і примарна, піднялася, ніби хотіла торкнутися її обличчя, але так і зависла в повітрі. — Я б віддав усе, щоб повернути тобі твоє життя... Але вже занадто пізно.