Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

У глибині юрти почувся шум. Ма розвернулася. На порозі застиг блідий, наче привид, акинджий.

— Ти підглядав?

— Удень ми не договорили, — прохрипів Саша Бідний. — Я врятував

твого сина, а ти так і не подякувала.

— Я не зможу дати тобі те, чого ти хочеш. — Ма стомлено відкинулася на

стільці. — Бекир — випадковість. Другої такої дитини не народити. Я вдячна, але не сьогодні.

Вузькі очі Саші Бідного перетворилися на щілини.

— Це все через красунчика Старшого Брата, через нового Повноважного?

Усередині він гниліший за мене, Ма.

Акинджий підійшов ближче і вже здійняв руку, щоб торкнутися. Ма не

відхилилася, але й не відвела очей.

— Не сьогодні, Сашо.

Акинджий зупинився. Хай би що про нього казали в Ак-Шеїх, хай би як

він поводився на людях, наодинці з Ма Саша Бідний перетворювався на

хлопчика. І не сказати, що це не тішило її самолюбство.

— Не сьогодні не означає «ніколи». — Акинджий поклав на стіл круглий, загорнутий у ганчірку предмет. — Подарунок. Бомба Нахімова. Виторгував в

амазонок. Цінне майно.

Ма залишилася незворушною. Подарунки — те, за що не потрібно

дякувати. Саша з розумінням кивнув, відгорнув запинало й вийшов із юрти.

Ма підібрала бомбу, зважила її на руці й заховала в сумку. Вона чула

легенди про те, що бомби амазонок зупиняють час, але ніколи не бачила їх у дії.

Потім Ма знову розвернулася до дзеркальця та скривилася, взяла ножа й

вигнула руку, щоб позбутися змін, які так ретельно приховувала. Вона майже не

пам’ятала, ким була до Спалахів, брехала сину й тікала від перетворень.

— Хто ти, Ма? — сказала вона в маленьке дзеркало, подивилася на двері, що вели до підвалу, де спав син, і міцніше стиснула губи. Вона знала

найпростішу відповідь, і була певна, що не потребувала більшого. Вона мати, яка прагне захистити сина. Тільки й усього. Як би їй хотілося, щоб і ця брехня

стала правдою!

Талавір. Дерево життя, дерево смерті

— Ця земля завжди повнилася духами, — сказав Азіз-баба й простягнув

чашку Талавіру.

Рідина була чорною й гіркою, але туман у голові трохи розсіявся. Він досі

погано розумів, як опинився в юрті Азіза-баби. Талавір прокинувся на набитому

камкою матраці Гулі. Синьошкірої не було. Голова дзвеніла. Перед очима стояло

обличчя демониці з Кара-Меркит, наче вона знову потягнулася до нього зі

смертельним поцілунком. Усе ще перебуваючи на межі сну, він ледь не кинувся

на одну із закутаних жінок Азіза-баби, яка прийшла запросити його до

старійшини, і тим перетворився на ворога всієї прекрасної половини аіле.

Пухкенька чотириока жінка, на яку не можна було дивитися без думки, що в тебе

двоїться в очах, щохвилини підливала чорної бурди з металевої джезви до

горнятка, наче хотіла простежити, що Талавір нічим не зашкодить Азізу-бабі.

Порівняно з більшістю мешканців Ак-Шеїх старійшина зовнішньо не

змінився. Лише був дуже низьким, наче з кожним десятиліттям його тіло

зменшувалося. І тепер із просторого халата визирали вкриті зморшками, але

майже дитячі кінцівки. На акуратно стриженій маківці трималася тюбетейка, зсунута набакир, від чого старий мав трохи залихвацький вигляд. Очі ховалися

під круглими темними окулярами. Коли Талавір звертався до Азіза-баби, то

бачив своє відображення. Старійшина безперервно прикладався до трубки, що

вела до металевого балона з дихальною сумішшю, на якому стояв знак Старших

Братів, такий самий, як на аптечці Талавіра, — трикутник із вписаними в нього

хрестом і півмісяцем із зіркою.

— Ваша дівка хотіла мене отруїти, я ледь не збожеволів, — пожалівся

Талавір, про всяк випадок відсуваючи від себе горня з темною бурдою. Він

вирішив, що сміх та шепіт були галюцинаціями, викликаними напоєм Гулі. У

вухах досі стояв шум, наче його оглушило вибухом.

— Гуль? Йок! Ти їй сподобався, — тонким жіночим сміхом загиготів

старий. — Жінки в Дешті не такі, як у Старших Братів. Беруть те, що хочуть, коли хочуть.

Талавір скептично подивився на невісток Азіза-баби, які зачаїлися в кутках

великої юрти. Під куполом стояла нестерпна спека. Мулоголовий регулярно

підкидав до великого вогнища в центрі сушений кізяк і кістки. Жінки ховали

обличчя. Але Талавір не сумнівався, що їх заливав піт. Вони не скидалися на тих, які беруть те, що схочуть.

Поки Талавір приходив до тями, Азіз-баба розказував довжелезну казку

про Золоту Колиску.

Про те, як богиня Діва народила Кіммерик, а коли він став дорослим, подарувала сину Колиску, у яку його вперше поклала. Це було знаком того, що

він вільний обирати свій шлях та долю тих, хто розселиться на його землях.

Минули століття, боги перестали говорити з людьми, але люди не припинили

шукати Золоту Колиску. Герої, царі та полководці вірили, що вона дасть владу

над Кіммериком.

— Наївні, як може дитяче ліжко допомогти заволодіти землею? — Азіз-баба випустив у повітря кілька кілечок ароматного диму. Талавір подумав, що у

балонах, окрім кисню, є щось значно цікавіше.

— Може, Золота Колиска — просто назва для чогось іншого? — запитав

Талавір, а про себе додав: «Наприклад, для зброї, яку вигадав Мамай».

Талавір із зачаєним бажанням спостерігав, як кінець трубки знову

опинився між жовтими зубами старого. Якщо Азіз-баба і здогадався, до чого

веде Талавір, то ніяк цього не видав.

— Може, і так. Може, ми всі лише назви для чогось іншого. І пам’ять наша

— вигадка, а реальність — лише сон богині чи божевільного бога.

Темні скельця старого збивали Талавіра з пантелику. Він не міг зрозуміти, з ким говорить — з пустельним філософом чи з юродивим. Хоча в Дешті різниця

між цими поняттями була несуттєвою.

— Кажуть, до Спалахів ви вчили дітей?