Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

Після цього переконати м-ра Норрелла стало неможливим.

Ласеллз засмутився. Що стосується розумних і дотепних матеріалів, то «Единбурзьке ревю» на голову перевершувало всіх своїх конкурентів. У королівстві його статтями зачитувалися усі, від найупослідженішого душпастиря до прем’єр-міністра. В порівнянні з цим часописом усі інші здавалися нудними.

Ласеллз уже надумав геть відмовитися від цього задуму та майже забув про нього, аж раптом до нього в руки потрапив лист від молодого книгопродавця на прізвище Маррі[80]. М-р Маррі шанобливо цікавився, чи м-р Ласеллз і м-р Дролайт не вдостоять його честі зустрітися з ним будь-якої години й будь-якого зручного для них дня. В нього-бо є пропозиція, що має стосунок до м-ра Норрелла.

За кілька днів Ласеллз і Дролайт зустрілися з книгопродавцем удома в м-ра Ласеллза на Брутон-стрит. Він був людиною завзятою і діловою, тому одразу перейшов до справи.

— Як і будь-який мешканець цих островів, джентльмени, я в захваті й запалі від нещодавнього неймовірного відродження англійської магії. Не менше мене приголомшив той ентузіазм, із яким британська публіка вітала повернення, здавалося, давно загиблого мистецтва. І я переконаний, що прекрасне періодичне видання про магію матиме широку аудиторію. Література, політика, релігія та подорожі — це все чудово, це завжди користуватиметься популярністю в читача, зате магія — реальна, практична магія, як у містера Норрелла — цілковита новинка. Джентльмени, мені цікаво, якої думки про таку пропозицію міг би бути містер Норрелл? Я чув, йому багато чого кортіло би розповісти. Я чув, що думка містера Норрелла часто дивує! Звичайно, в школі ми всі потроху вчили історію та теорію магії, але займалися нею на цих островах давним-давно, тож боюся, ці наші знання повні помилок та упереджень.

— Ах! — вигукнув м-р Дролайт. — У вас прекрасне чуття моменту, містере Маррі! Містер Норрелл був би такий щасливий почути ваші судження! Помилки та упередження — саме так і не інакше. Коли ви, мій любий сер, матимете щастя поспілкуватися з ним самі (як от, наприклад, я, вже чимало раз), то й знатимете, що все насправді так і є!

— Це давнє й сердечне побажання містера Норрелла, — підхопив Ласеллз, — внести ясність у розуміння суті новочасної магії широкою публікою, та, на жаль, сер, персональним бажанням часто на перешкоді стають обов’язки перед державою. Адже Адміралтейство та Воєнне відомство займають весь його час.

М-р Маррі на це чемно відказав, що, звичайно ж, перед воєнними турботами поступаються всі інші і що м-р Норрелл — Національний Скарб:

— Та я маю надію, що можливо організувати справу так, аби зняти тягар головних клопотів із плечей містера Норрелла. Ми могли би найняти іншого редактора, і той укладав би кожне число, замовляв статті та огляди, вносив би правки — звісно, керуючись настановами містера Норрелла.

— Аякже! — погодився Ласеллз. — Чом би й ні? Керуючись настановами містера Норрелла. Ми на цьому наполягатимемо.

Бесіда закінчилася дуже приязними словами з обох сторін, Ласеллз і Дролайт обіцяли негайно поговорити з м-ром Норреллом.

Дролайт поглядом провів м-ра Маррі до виходу.

— Шотландець, — промовив він, щойно зачинилися двері.

— Найсправжнісінький! — кивнув Ласеллз. — Та я нічого проти не маю. Шотландці, зазвичай, дуже здібні й кмітливі дільці. Гадаю, ця пропозиція нівроку.

— Мені він здався респектабельним. По суті, майже джентльмен. Хіба що має чудну звичку: дивитися на вас одним оком, а іншим тимчасом крутити по всій кімнаті.

— Він же не бачить на праве око.

— Невже?

— Так. Мені про це розповів Кеннінґ. Його колись у школі вчитель штрикнув в це око кишеньковим ножиком.

— Хай Бог милує! Але ж тільки уявіть, Ласеллзе! Цілий журнал про думки однієї людини! Ніколи не думав, що таке можливо! Навіть нашому магу відбере мову, коли ми розкажемо йому про це.

М-р Ласеллз розсміявся:

— Він вирішить, що так і годиться! Його марнославство не знає меж.

Як і передбачав м-р Ласеллз, нічого екстраординарного в цій пропозиції м-р Норрелл не побачив. Ба більше, він зразу почав усе ускладнювати:

— Це прекрасний задум, — говорив він, — але, на жаль, цілком нездійсненний. Займатися редагуванням часопису мені забракне часу, а довірити таку важливу справу іншій людині я навряд чи зможу.

— І я так думав, сер, — відповів йому м-р Ласеллз, — поки не згадав про Портісгеда.

— Портісгеда? Хто такий Портісгед? — запитав м-р Норрелл.

— Ну… — почав Ласеллз. — Колись він був магом-теоретиком, але…

— Теоретиком? — стурбовано перебив його м-р Норрелл. — Ви ж знаєте, якої я про них думки!

— Та ж ви не дослухали до кінця! Він у такому захваті від вас, сер, що коли почув про ваше несхвалення теоретичної магії, то одразу ж покинув свої дослідження.

— Справді? — трохи заспокоївся м-р Норрелл.

— Він надрукував одну чи дві книги. Точно не скажу які. Історія магії шістнадцятого сторіччя для дітей або щось таке[81]. Я певен, що ви, сер, можете зі спокійним серцем довірити лорду Портісгеду редагування часопису. Він ніколи не надрукує щось, чого ви не схвалюєте, бо його милість має славу одного з найдостойніших людей у королівстві. І я цілковито певен, що він прагнутиме лише вдовольнити ваші побажання[82].

Неохоче м-р Норрелл погодився зустрітися з лордом Портісгедом, і м-р Дролайт написав тому листа, запрошуючи на Гановер-сквер.

Лордові Портісгеду було майже тридцять вісім років. Він був дуже високий і худий, з довгими худими руками й ногами. Незмінно вбирався в білуватий сурдут і світлого кольору бриджі. Вразлива душа, він ніяковів од усього на світі: свого високого зросту, свого статусу колишнього мага-теоретика (як розумний чоловік, лорд Портісгед розумів, що м-р Норрелл цього не схвалює), од знайомства з вишуканим світським панством в особі Дролайта і Ласеллза, а найбільше — від зустрічі з м-ром Норреллом, своїм найбільшим героєм. Якоїсь миті від хвилювання лорд Портісгед навіть почав розгойдуватися туди-сюди, що в поєднанні з його зростом і білуватим одягом справляло враження берізки під поривами дужого вітру.

Попри знервованість йому вдалося засвідчити своє глибоке розуміння тієї честі, яку до нього виявив м-р Норрелл, покликавши на зустріч. Та й м-р Норрелл настільки зрадів беззастережній шанобливості лорда Портісгеда, що змилостився і дозволив тому знову взятися до вивчення магії.

Не варто зайвий раз казати, який щасливий був лорд Портісгед, та коли почув, що м-р Норрелл хотів би, щоб він подовгу сидів у закуті Норреллової вітальні, вбираючи думки мага про новочасне чарівництво, а потім під його ж керунком редагував новий часопис м-ра Маррі, то втіха його, здавалося, не знала меж.