Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

Перехиляюсь та цілую його шию.

— Нехай ця тарілка сохне на дошці, я приберу спеції та приладдя.

Згрібаю банки з орегано, петрушкою та якоюсь сумішшю під назвою «Приправа для пасти» й кладу під пахви кілька невикористаних бляшанок томатів, пірнаючи в комору. За мною вимикається вода, і я повертаюся тієї миті, як Ендрю виростає переді мною, втираючи руки кухонним рушником.

— Що ти робиш?

— Скрадаюся, — коли він закриває за собою двері, його усмішку поглинають тіні, але вона досі лишається найяскравішою річчю в маленькому просторі.

— У чоловіків родини Голліс є якийсь фетиш на шафи, про який мені слід знати?

— Хіба не таке витворяють на вихідних? — запитує він. — Поцілунки під омелою? В коморі?

— Шумні родичі.

Його рот лише на відстані дюйма, аж ось він сміється й ковзає губами по моїх. Я — мов та суха дошка, яку витирають тканиною: з голови стираються всі інші думки. Існує лише відчуття його поцілунку та руки, що обхопила мене за талію, моїх власних рук, що ковзають його грудьми та навколо шиї.

Я хочу запитати його, і слова вже крутяться на кінчику язика: «Хіба це не найкращий поцілунок в усі часи?» — тому що для мене це так. І не лише тому, що переді мною — Ендрю; це схоже на танення удвох. Його рот ідеально пасує до мого. Ми цілуємось однаково.

Він переміщається від мого рота до підборіддя і нижче, притискаючи ідеальні посмоктування й цілунки до чутливої шкіри, під якою тріпоче й стогне серце. Таке враження, мов мене запхали в ракету, що полетить на Юпітер. На мить я уявляю, як голова Ендрю опиняється між моїми ногами.

Від самої думки про те, як він це робитиме, я стаю водночас скромною та голодною як вовк; моє лібідо перетворюється на ікластого монстра. Ендрю, здається, ні краплі не турбує те, як я притягую його ближче й цілую міцніше, не тривожать мої зойки та інтенсивні обійми. Тут, у темній коморі, я можу прикинутися, що ми самі, що в цьому будинку не існує ще одинадцяти людей. Я простягаю руки під його футболку, шукаючи там м’яку теплу шкіру, обмацуючи кінчиками пальців його ребра.

— Ти мацаєш мене?

Він дражниться, але те, як різко прозвучали його слова, сповіщає мене, що він це схвалює.

— Так. Ти такий апетитний.

— Моя черга, — його пальці граються з краєм моєї футболки, а потім долоня опиняється на моєму животі, ребрах, і його цілунки не сповільнюються й не зменшуються. Я хочу з’їсти ці відчуття, проковтнути й насититись ними.

— Гадаєш, усі перелякаються, дізнавшись, що тут відбувається? — цікавиться він.

— Не всі, — прикидаю, — але точно хтось із більш вразливих…

Його великий палець ковзає під моїм ліфчиком туди й назад.

— Гадаю, вони будуть за нас щасливі.

Думка про те, що це відбувається просто тут, і всі зможуть це побачити, здається одночасно чарівною та жахливо реальною. Тримати це в секреті від наших сімей — усе одно що тримати секрет в цілому, хоча я можу прикинутись, що всесвіт теж не бачить. Так, я щаслива і, виявляється, вірю, що моя мета — тут, але я не знаю, чому це відбувається та як її втримати. Ніхто не може бути щасливим увесь час. Що станеться, коли і я не буду?

Великий палець Ендрю прослизає під чашечки, відхиляючи тканину від моїх грудей.

— Можна так?

Мене не турбує, наскільки відчайдушно я звучу, коли даю свою згоду. Я хочу, аби все його тіло торкалось мене прямо тут, кожен електрон енергії зосередився на моїй шкірі.

Його долоня накриває мої груди під футболкою, і ми обоє в унісон сміховинно стогнемо в рот одне одному, а потім відсахуємось, зігнувшись у мовчазному сміху. Які ж ідіоти.

Ендрю наосліп намацує мене, дражниться, ніжно щипається.

— Ти — ідеальна, — заявляє він мені. — Така м’яка.

Я надсилаю тисячі подяк небу, бо Ендрю, який притиснувся до мене, на дотик точно такий самий.

«Це — найкращий поцілунок», — знову верещить мій розум, коли він укотре накриває мій рот своїми губами, обережно відволікаючись на свою руку.

Різке біле світло розтинає моє поле зору, а інстинкт відганяє нас одне від одного так, що ми стаємо обличчями до полиць. Торс Ендрю притиснутий до моєї спини, а моє серце підстрибує аж до трахеї.

Святий Боже, нам треба цілуватися в іншому місці; шафи — не найкращий варіант.

— Там, угорі! — кричу я, молячись, щоб це виявився Бенні.

— Чому двері були зачинені? Чого це ви тут?

О Господи. Мій брат.

Я обмацую себе, щоб опустити ліфчик на місце.

— Мені треба було взяти…

— Це, — Ендрю тягнеться через моє плече по щось на верхній полиці. Я гадки не маю, що він бере, і, чесно кажучи, кому яке діло? Його стегна притискаються до моїх сідниць, і я відчуваю його. «Нічого собі». Він дуже, дуже твердий. Мій мозок плавиться.

Майлз, певно, зосередився на тому, що дістає Ендрю, і дякувати Богу, бо я цілком зосередилась на тому, щоб відчувати, як Ендрю притиснувся до мого заду. «Я зробила це. Я хотіла цього».

Він стягує предмет і віддає Майлзу, якось спромігшись повернути мене в процесі, щоб я могла дивитись на Майлза і все ще стояти перед Ендрю. Прикриваючи його. Пам’ятаю, на ньому — спортивки, і його нижню чутливу частину тіла було б важко приховати.

Майлз вивчає предмет у руці.

— Ви шукали це… керамічне сомбреро?

Почувши братові слова, я нарешті звертаю увагу на те, що дав йому Ендрю. Старовинна тарілка для чипсів і сальси. Абсолютно вкрита пилом. Я не бачила її щонайменше десять років.

— Ага, Мей трохи зголодніла.

Ендрю обережно щипає мене за талію, коли я не одразу підігрую йому.

— Так, саме так!

— Ти не можеш поїсти чипси з сальсою з нормальної миски?

«Майлзе, відчепись уже!»

— Може, мені хотілося свята! — намагаюся підтримати розмову.

Він здивовано кліпає та корчить гримасу:

— Ти вся червона.

— Та невже?

— Хіба? — запитує Ендрю зі стриманим сміхом, коли повертається до полиць. — Я прихоплю чипси, Мейзі.

Нас застукали. О Господи, бідолашний Майлз. Спершу хлопець, на смак як кетчуп, тепер це.

Коли я виходжу з комори, Майлз тягне мене вбік.

— Ви там що, лизалися?

— Звісно, ні! — серйозно, це вже образливо. Чом би моєму братові просто не оглянути кімнату й не вийти? — Ми мили посуд, і мені закортіло перекусити. Вертайся в ліжко.

Востаннє