Читати книгу - "Кров на твоїх руках, Мара Найт"

Наступного ранку я прокинулася від яскравого світла, яке проникало крізь штори. Усе, що сталося вчора, ще раз пробігло в моїй голові, і я не могла зрозуміти, чому слова містера Картнера перед сном звучали в мені так тривожно.

Після швидкого душу я спустилася на кухню. Містер Картнер вже був там, стоячи біля кавомашини. Він кинув на мене короткий погляд, а потім знову повернувся до своєї чашки кави.

— Добрий ранок, — сказала я, намагаючись бути якнайневимушенішою.

— Ранок, — коротко відповів він.

Він виглядав зосередженим, можливо, навіть стривоженим. Я зробила собі каву й сіла за стіл, відчуваючи, як мовчання між нами стає дедалі важчим.

— Щось сталося? — нарешті наважилася запитати я.

— Ні, просто... я думаю про деякі справи, — відповів він, але його тон не переконав мене.

Я хотіла розпитати більше, але у двері раптом подзвонили. Містер Картнер стрімко попрямував до них і відчинив. На порозі стояв містер Джонсон, тримаючи в руках коробку з документами.

— Привіт, Марку. Я подумав, що ми можемо обговорити звіт разом, — сказав він, заходячи в дім. Його погляд одразу впав на мене. — А, доброго ранку, місіс Рейд.

— Ранок, — відповіла я, спостерігаючи, як він ставить коробку на стіл і починає витягати папери.

Між ними двома знову почалося те невидиме протистояння, і я не могла цього не помітити. Картнер демонстративно сів поруч зі мною, а Джонсон зайняв місце навпроти.

— Містер Джонсон, — почав Картнер, дивлячись на нього холодним поглядом, — мені здається, ми вже закінчили з цією справою.

— Так, але я подумав, що ми могли б ще раз переглянути деякі моменти, — відповів той, іронічно посміхаючись.

Я мовчала, намагаючись не встрявати в їхній мовчазний двобій. Але, зрештою, Джонсон перевів розмову на мене:

— Як ваш ранок, місіс Рейд? Сподіваюся, ви виспалися після вчорашнього вечора?

Містер Картнер стискав ручку так, що було чутно, як вона ледь не тріщить.

— Все було чудово, дякую, — відповіла я, не відводячи погляду від своєї чашки кави.

— Прекрасно. До речі, як щодо того, щоб на вихідних покататися на мотоциклі? Я знаю чудові маршрути за містом, — продовжив Джонсон, і його погляд явно був спробою викликати реакцію у Картнера.

— Не думаю, що це гарна ідея, — різко втрутився Картнер. — У Роуз є інші плани.

— Справді? — здивувався Джонсон, повертаючи свій погляд до мене. — Ну, якщо так, тоді, можливо, іншим разом.

Я відчула, як напруга зростає. Обидва чоловіки наче боролися за якусь невидиму перемогу, і це починало мене дратувати.

— Я сама вирішу, що мені робити, — сказала я, дивлячись спочатку на одного, а потім на іншого. — А зараз, якщо ви не проти, я піду працювати над своїми справами.

Я піднялася з-за столу і вийшла з кухні, залишаючи їх у кімнаті, наповненій мовчазною напругою. Але навіть у своїй кімнаті я чула їхні приглушені голоси. Містер Джонсон і містер Картнер явно продовжували своє протистояння, і я відчувала, що це тільки початок.

Роуз вийшла з кімнати на другому поверсі, піднявши погляд на двох чоловіків, які знову обмінювалися напруженими поглядами, ніби вони продовжували з'ясовувати свої стосунки. Вона вдягнула класичні брюки, білу сорочку та чорний корсет, який підкреслював її фігуру, надаючи їй витонченого вигляду. Вона відчула, як кожен погляд чоловіків відразу фіксується на ній, але не зробила жодного кроку до пояснень.

— Роуз, ти кудись їдеш? — запитав Картнер, нахмуривши брови.

— Вибачте, але сьогодні я маю інші плани, — відповіла вона спокійно, не зупиняючись.

Містер Джонсон спостерігав за нею, але, мабуть, зрозумів, що сьогодні він не в її планах, тому не став втручатися.

Вона вийшла з дому, не звертаючи уваги на їхні запитання. Пройшовши через сад, Роуз швидко сіла в таксі і повідомила водієві адресу — до Аманди. Їй було не важко дістатися, бо Аманда жила лише за двадцять хвилин від катка.

Як тільки Роуз приїхала, вона подзвонила своїй подрузі, яка вже чекала біля входу до будівлі. Аманда була готова до катання: у спортивному одязі та з ковзанами в руках. Вона усміхнулась, побачивши Роуз, і подала їй пару ковзанів.

— Ну що, сьогодні буде весело, — сказала Аманда, весело стягуючи свої рукавички.

Роуз лише кивнула у відповідь, вирішивши забути про всі напруження останніх днів. Вони разом пройшли до катка і почали ковзати по льоду. Спочатку їй було важко звикнути до рухів, але з кожним колом вона почала розслаблятися і насолоджуватися моментом. Льодова арена була вражаюче порожня, що дозволяло їм вільно рухатись, не турбуючись про інших.

Час проминув швидко, і вони каталися на ковзанах понад чотири години, зупиняючись лише для того, щоб випити гарячого шоколаду. Роуз почала відчувати, як важкий день відступає, а її тіло наповнюється відчуттям легкості. Вона вимкнула телефон, не бажаючи, щоб її турбували дзвінки чи повідомлення. Цей час був тільки для неї та Аманди, і це давало їй можливість відпочити від постійного стресу.

Коли вони врешті-решт залишили каток, Роуз почувалася значно краще. Всі турботи, які обтяжували її в останні дні, трохи відступили, а залишився тільки відчуття свободи й радості від катання.

Після катка Роуз і Аманда вирішили продовжити свій день. Під час дороги додому Роуз запропонувала сходити на кіносеанс. Аманда погодилася без вагань, і вони вирушили до найближчого кінотеатру, де якраз починався сеанс жахів. Хорор — це був саме той жанр, який дозволяв забути про реальність і поринути у напружену атмосферу.

Прибувши до кінотеатру, вони взяли квитки та купили попкорн, після чого вирушили до зали. Роуз відчула, як спільна поїздка з Амандою заспокоює її, адже саме зараз, в оточенні подруги, вона могла просто насолоджуватись моментом без зайвих турбот.

В кінотеатрі вони сідали в крісла, і ще до початку фільму Роуз відчула, як холодне повітря залу затихає навколо неї. Сюжет хорору обіцяв бути захоплюючим: це була історія про страшну істоту, яка полює на людей у покинутому будинку. Аманда, відома своїм схильністю до таких фільмів, вже з нетерпінням влаштувалася, потягуючи напій із чашки. Роуз натомість була зосереджена, наче її увагу притягувала сама темна атмосфера.

Фільм почався, і з кожною хвилиною напруга лише зростала. Крики, неочікувані сцени і звуки змушували Роуз трошки нервувати, хоча вона не любила виявляти слабкості. Аманда, навпаки, сміялася з її реакцій, адже не раз бачила, як Роуз кидає погляд через плече, намагаючись не бути занадто вразливою.

— Знаєш, я б не витримала бути там, у тому будинку, — сказала Аманда, знизуючи голос, коли в кінці сцени герої намагаються втекти від істоти.

— І я б не витримала, — відповіла Роуз, почувши, як її серце б’ється швидше, коли черговий страшний момент на екрані змусив її здригнутись.

Вони сміялись і жартували між собою, іноді шепочучи в темряві, що робить цей вечір таким незабутнім. І хоча хорор викликав у Роуз страх, їй подобалось бути тут, з Амандою. Фільм тривав близько двох годин, і коли екран затих, вони обоє відчули полегшення. Двоякі емоції — змішані від жаху і веселощів — наповнили їх.

Виходячи з кінотеатру, вони поділилися враженнями про фільм, сміючись та обговорюючи найбільш страшні моменти.

— Ти бачила той момент, коли він вискочив з темряви? Я ледь не впала зі стільця! — сміялася Аманда.

— Я більше намагалась не дивитись, коли ті звуки стали голоснішими, — відповіла Роуз, підсміюючись над собою.

Їхні розмови продовжувались до самого таксі, яким вони поїхали додому, і хоч вечір був насиченим, він відчувався легким і приємним. Роуз навіть здивувалась, як гарно це проведення часу допомогло їй відволіктися від постійної напруги, що виникала через справу.