Читати книгу - "Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт"

Її голос був м’яким, але водночас пронизливим, ніби слова торкалися безпосередньо підсвідомості.

Лукар більше не вагався. Він зробив крок уперед.

— Досить, — сказав він, голосом, що не терпів заперечень.

Сукуб, який її тримав, підняв очі. В його погляді з’явилося щось хижакувате, але він не намагався відштовхнути Лукара.

Кейт різко вдихнула, ніби прокинулася з глибокого сну. Вона повільно повернула голову до Лукара, і її очі… вони були затуманені, ніби вона була десь далеко.

— Що… — вона повела плечима, ніби їй було важко зосередитися.

Сукуб усміхнувся, провівши пальцями по її шиї.

Лукар не відпускав її руки.

— Нам потрібно поговорити. Зараз.

Кейт моргнула, а потім її обличчя повільно почало змінюватися. Спочатку з’явилася роздратованість, потім усвідомлення… а потім щось ще.

Блондин відкинувся на спинку крісла, із задоволенням спостерігаючи за сценою.

— Якщо вона не хоче йти, ти нічого не зможеш зробити, вовче.

Ділан мовчки спостерігав, його тіло було напружене, як стиснута пружина. Він відчував ревність. Його злила ця ситуація і він вперше за пару днів готовий був втратити контроль.

— Кейт,  — сказав він, тепер уже м’якше.- нам потрібно поговорити

Вона ще раз моргнула і нарешті випрямилася. Провела рукою по обличчю, ніби намагаючись отямитися.

Сукуб, який тримав її, лише злегка підняв брови, але не сказав нічого.

Блондин зітхнув.

— Ненавиджу, коли псують атмосферу.

Лукар і Ділан  дивилися на Кейт, але раптом усе почало змінюватися. Повітря стало густим, важким, наповненим непоясненим тиском, а світло ламп на стінах — тьмяним, наче розпливалося в якомусь мрякові. Несподівано все навколо покривалося тінями, що ковзали по стінах, зливаючись у темні плями.

Лукар глянув на Ділана, на його обличчі відбилася розгубленість, але перед тим, як він встиг щось сказати, з його голови миттєво вирвалося болюче почуття.

Спочатку здавалося, ніби хтось сильно тягне за шкіру на скронях, а потім ця біль зростала, стискаючи голову, немов жорстокий пастка. Лукар відчув, як ноги під ним стали м'якими, як вітер схоплює його і вириває з реальності.

— Що… що з нами? — ледь видихнув він, але його голос, здається, загубився в тій темряві, що тепер огортала кожен сантиметр простору.

Але ще гірше було те, що він відчував. Його тіло стало важким, наче залізним, а думки пливли, немов у каламутній воді.

Ділан нахилився вперед, намагаючись опертися на стіну, але його руки не трималися, і він одразу почав падати. Лукар намагався кинутися до нього, але його ноги зрадливо не слухали.

— Ділан! — ледве пробурмотів він, але звуки здавалися далекими, розмитими.

Раптом все почало крутитися, і перед його очима з’явилася лише суцільна темрява. Він відчував, як все затоплює холод, ніби невидимий ворог поглинає його зсередини.

Тіло важчало, і ще до того, як він зміг подумати, що це відчуття — щось набагато страшніше, ніж просто втрата свідомості, Лукар повністю втратив контроль.

Темрява. Лише темрява.

Ділан і Лукар впали, як важкі тіні на підлогу, і світ навколо них потопав у нескінченній тиші, що поглинала все.